Читать «Буря на озері» онлайн - страница 61
Ростислав Федосеевич Самбук
— Треба б до велосипедистів у селі придивитися. В кого шпиць не вистачає…
— Точно, — ствердив Лопатинський, — ми це зробимо.
— А слідів шин не лишилося?
— Вам якщо мед, то вже й ложкою, — пожартував Степан Степанович.
— Не завадило б. Чесно кажу, не завадило б, бо тупцюємо на місці. — Кажучи це, хитро примружився — не міг же сказати про Бабинця і про той зовсім новий поворот, якого, можливо, набрала справа Завгороднього. — Товчемося на місці, Степане Степановичу, і єдина надія на вашу допомогу.
— А Кузь? — спантеличено знизав плечима Лопатинський. — Блешню ж у нього знайшли! Хіба не доказ?
— Побічний, — зітхнув Шугалій. — А нам потрібні прямі й незаперечні.
— Скажете — побічний!..
— Нічого не вдієш, Степане Степановичу, блешня поки ні про що не говорить. Завтра Кузь пригадає: знайшов, мовляв, валялася на березі, а я поклав до багажника й забув… Ось вам і доказ!
— А шпиця?
— Також побічний. Але ж з допомогою побічних доказів здобуваються незаперечні.
— Хочете сказати?..
— Треба знайти велосипед, у якому бракує саме цієї шпиці.
— Ми з хлопцями подивимось.
— Якщо можна, швидше.
— Але ж, — Лопатинський наче вибачився, — роботи багато. У мене «газон» зараз…
— Як уже вийде, Степане Степановичу, ми й так вам дуже вдячні.
— Пусте…
Підійшов Каленик.
— Я ще потрібний? — запитав.
— Прошу вас із Степаном Степановичем під'їхати до сільради. Треба ще побалакати.
— То я витягну свого човна на берег, а потім на хвилю підскочу додому. Поки ви дійдете… Бо ще не обідав, зовсім закрутився.
Шугалій кивнув на знак згоди. Сам ще не обідав і, згадавши, як смачно готують у сільській чайній, запропонував Сухову й Малиновському:
— Підскочимо до чайної? Може, варениками нагодують…
— Ні, я до райцентру. Є ще одна невідкладна справа… — Сухов потиснув Шугалієві руку й попрямував до машини, на заднє сидіння якої вже посадили Кузя. Вмостився поруч з шофером, помахав рукою. — До вечора.
Лопатинський подивився вслід машині, мовив Шугалієві:
— То вареників хочете? Тітка Орися зробить, із сільради подзвонимо, у нас тітка Орися — золото. Ви йдіть, а я ще до майстерні, попереджу там. — Він підняв з трави велосипед, покрутив заднє колесо, пробуючи шину. — Підкачати треба, — пробурмотів. — Я вас наздожену.
Шугалій з Малиновським рушили до сільради. Вони вже подолали добру половину шляху — сільрада була далеченько, на протилежному боці села, — коли Степан Степанович наздогнав їх. Був збуджений, очі блищали, й краплі поту стікали по скронях. Шугалій відступив із стежки, і Лопатинський зіскочив з велосипеда.
— Каленик… — мовив, важко дихаючи. — В його велосипеді нема шпиці. Він там машину біля хижі лишив, дивлюся, нема шпиці в передньому колесі. Зламана, й кінчик з гнізда стирчить.
Шугалій ляснув себе долонею по лобі.
— Одиниця з мінусом вам сьогодні, Миколо Костянтиновичу! Отак схибити… — Знав же, що Каленик приїхав велосипедом, що поставив машину біля хижі — після повідомлення Лопатинського мусив оглянути її. Але ж якось забув — певно, тому, що Калеників велосипед увесь час був на очах, і якось уже звикли до нього. Буває ж таке: необхідна річ лежить просто біля тебе, а ти шукаєш, згадуєш, куди міг покласти…