Читать «Капітан далекого плавання» онлайн - страница 7

— Ти поводився, Раду, як роззява.

— Це чому?

— Про це ми ще поговоримо.

Шеф саме розмовляв з кимось по телефону, кивнув, щоб сідали. Всілись у м'які крісла й, поглядаючи на шефа, намагалися відгадати з виразу його обличчя, якої він думки про останні події, але даремно. Про те, що стосувалося його самого, Раду не дуже хвилювався. В полковника Жолдіша була одна дуже цінна риса — він умів настільки тактовно поводитись, що підлеглі, викликані для рапорту, не втрачали самовладання навіть тоді, коли наперед знали, що доручену їм справу зробили не так, як слід. У подібних випадках полковник робив зауваження настільки вміло, що винні швидко переконувалися в заслуженій критиці. Він ніколи не нав'язував своєї думки, а завжди враховував конкретні обставини, яких не можна було передбачити. Тому всі підлеглі ставились до свого шефа з любов'ю і повагою. Полковник був у військовій формі, що траплялось не кожного дня. Щоразу, побачивши шефа в мундирі, Раду зауважував, що він йому дуже не личив і тільки підкреслював, наскільки полковник цивільна людина. Мабуть, Жолдіш сам це добре знав, бо найчастіше вдягався в елегантний цивільний костюм. Та як би він не вдягався, всім своїм виглядом він був дуже схожий на англійського письменника Джона Голсворта. Ставний, широплечий, з пронизливим поглядом і високим відкритим чолом, з тонкими губами та злегка роздвоєним підборіддям — саме ці риси надавали йому разючої схожості із згаданим письменником. Обличчя полковника було таке виразне, що навіть ті, які не бачили фотографії того письменника, чомусь завжди чіпляли полковникові прізвисько «англієць».

— Доповідайте, майоре Менеїле, — попросив полковник, поклавши телефонну трубку. Жолдіш загалом знав про останні події, тому Раду намагався викладати факти. Розповідаючи про втечу тітки Аспасії з валізкою, він був певний, що шеф зрозуміє найголовніше. Раду був переконаний, що вчинив правильно, та, якщо шеф має іншу думку й не схвалює його дії, йому буде прикро дізнатися, що зробив промах у такій важливій справі. Проте полковник не поспішав висловлювати своїх думок, лише запитав Раду:

— Чи відомо тобі, що машина за номером 83–79 належить міністру і вже біля двох тижнів стоїть на ремонті?

— Ні, товаришу полковник? Але було б дивно, якби номер машини, на якій втекла Аспасія, не був фальшивим.

— А що ти гадаєш про таке: анонім знав твоє справжнє ім'я, годину й хвилину, коли білява пані мала залишити приміщення, та про вміст валізки, але чомусь не знав про машину, яка її очікувала на вулиці.

— Тут може бути дуже багато тлумачень, товаришу полковник.

— Наприклад?

— Може, донощик і знав про машину, та, мабуть, вважав зайвим про неї говорити.

— Чому?

— Певне, сподівався, що я затримаю Аспасію.

— Дозвольте мені, товаришу полковник, — підвівся Богдан.

— Прошу!

— По-моєму, та особа, яка дзвонила майору, не настільки в усьому обізнана, як це може здатися на перший погляд.

— Давай, чоловіче, ясніше! — нетерпляче вигукнув Раду.

— Тут потрібно детально розібратись. Давайте трошки поміркуємо. Хтось тобі дзвонить по телефону, знаючи, хто ти насправді, й каже: через декілька хвилин по сходах буде спускатись білява жінка з валізкою в руках. У тій валізці щось особливо важливе для тебе. Жінка дійсно йшла по сходах і тримала в руках згадану валізку. Все ж у цій історії чогось не вистачає. Наприклад, що ми знаємо про вміст валізки, та й взагалі чи там щось було в ній? Мабуть, той інформатор знав дещо більше, та майору не сказав. Чому? А щоб розбуркати його цікавість. Вся ця комедія затіяна з єдиною метою — примусити майора викрити себе. Тепер вони точно знають, що брат інженера Стамате — насправді офіцер служби безпеки і що Фіуреску потрапив під нагляд. Мені здається, Раду допустив помилку, що не затримав Аспасії.