Читать «Капітан далекого плавання» онлайн - страница 5

Не раз доводилося Раду в найскладніших обставинах приймати блискавичне рішення, від якого залежав успіх справи, а то й власна доля, а тепер, коли невідомий на другому кінці провода обірвав розмову… В голові завирували думки. Отже, хтось його знає, і як розвідник він викритий. Якщо той невідомий — ворог, то його вчинок спрямований на компрометацію, але ж ішлося про біляву жінку, яка ось-ось має спускатися сходами вниз. А чи насправді вона спускатиметься? Можливо, той, хто дзвонив, намагається викликати його на саморозкриття? А може, то сам Лучіан Фіуреску придумав якийсь хитрий хід? А що як повідомлення правильне і невідомий просто продає свого супротивника?.. Раду знав з досвіду, що в діяльності підривних елементів усе можливе, та його завдання ясне — він повинен іти до кінця і ні в якому разі не бути викритим, на це неодноразово звертав увагу його шеф. Все ж, не осиливши спокуси, легенько прочинив двері, став прислухатися. На сходах почулися кроки. По цокотливих каблучках упізнав, що йде жінка, про яку повідомляв невідомий. Здалося, що він її вже десь бачив. Білява пані тримала в руці валізку, обтягнуту чорною шкірою. Правда, невідомий не сказав ще про одну істотну прикмету — та пані тримала в роті товсту, довгу сигару. Для того щоб порівнятись з тими дверима, де причаївся Раду, їй треба було спуститись ще на шість східців. Отже, за шість секунд майор мав вирішити, що робити.

«Де ж я бачив її?» — майнуло в його свідомості, і зразу визріло рішення, як діяти далі: коли вона тільки ступить на останню сходинку, він вийде їй назустріч і скаже: «Прошу пробачення за затримку, але в мене нема іншого виходу, необхідно вас познайомити з чимсь надзвичайно цікавим, що стосується вашої особи. Зайдіть до кімнати на кілька хвилин. Запевняю, це у ваших інтересах, пані». Але тільки-но він хотів було відчинити двері, як здогадався, хто була та жінка.

— Як це я відразу не впізнав тітки Аспасії? — здивовано прошепотів Раду.

Тепер виявляти себе було б безглуздям, адже вона могла також впізнати його. А тітка Аспасія тим часом промайнула повз двері й спускалася вниз. Трохи виждавши, майор відчинив двері й кинувся за нею. Та ледве він досяг вестибюля, як тітка Аспасія вийшла на вулицю й сіла в чорний лімузин. Машина з номером 83–79, біля якої гралася дівчинка, схожа на Інгрід, вмить зникла за рогом вулиці.

РОЗДІЛ 2

Двадцять сім років минуло відтоді, як він, п'ятнадцятирічний хлопчина, залишився самотній у глуху північ, жорстоко обдурений тіткою Аспасією. Пригадалося, яка вона тоді була вродлива — карі очі, над ними густі чорні брови, гарно окреслені рожеві губи, розкішне русяве волосся, невеличкі ямочки на щоках, коли вона всміхалась. Як не дивно, але її врода з першого погляду здавалася чомусь селянською, проте шляхетність рис і поведінки надавали їй елегантності.

Двадцять сім років минуло з тієї ночі, коли він для неї обманув колійного обхідника і зупинив швидкий поїзд серед голого степу. Вірив, що, допомагаючи їй, дає можливість довести невинність дядька Шункеріке, та незабаром той Шункеріке теж обдурив його, спекулюючи на наївності та щирому юнацькому серці. Пригадався його вигляд у ніч втечі там, де вони ховалися в запущеному глинищі: блідий, з перекошеним від болю обличчям, у брудному, забризканому кров'ю одязі, Шункеріке був страшний. Наче й досі вчувається його шепіт: «Дорогий Раду, тільки тобі я завдячую своїм порятунком, ти так багато зробив для мене. Такого щирого юнака немає в цілому світі. Я зобов'язаний тобі життям і ніколи цього не забуду…» І він спершу повірив у ту брехню, а розпізнав душу Шункеріке тільки в останню хвилину, коли той, піднімаючись по мотузяній драбині на пароплав, прохрипів: «Якщо тебе схоплять прикордонники і ти хоч слово пікнеш про мене, то горе тобі буде!» Тітка Аспасія, хоч не погрожувала, а зникла, наче в тумані. Чого тільки не траплялося в житті з тих пір — Фане, Рокамболе, Горила, Інгрід, Вальтер..