Читать «Капітан далекого плавання» онлайн - страница 23
Теодор Константин
— Вмираю, але тримався до останнього… Від мене ви нічого не дізнались. Шампіньйон, привітай мене! Це моя заслуга… Хіба ні? — хрипів старий.
— Хто такий Шампіньйон? — насторожився Раду. — Де його знайти?
— Шукай!.. А знайдеш — не згадуй мого імені… Він вириє мене з могили і… спалить. Буде думати, що я тебе послав до нього.
Обличчя Клауснера скривила судорога, очі зажмурились, а губи ще ворушились, ніби хотів щось сказати. Раду прислухався.
— Бернхардт… Гіммлер!..
Це були останні слова шпигуна.
— Готовий, — насупився Богдан.
Рейнхард Клауснер помер, забравши з собою таємницю портфеля.
Треба було шукати Ківу Бораша, коли він був дійсно тим, кому шпигун передав портфеля. Варто було знайти й Аспасію, і того таємничого Шампіньйона, який міг навіть спалити труп Клауснера. Залишився й не менш таємничий Бернхардт, ім'я якого шпигун в останню мить пов'язав з Гіммлером — шефом гестапо.
Так думав Раду після смерті Клауснера.
— Я спущусь униз і зателефоную, — підвівся Богдан, — хай прийде лікар Раціу і кілька хлопців.
— Не спіши. Чи не краще повідомити в міліцію?
— Я сам ще добре не розібрався. Може, через цю дівчину… Вона в мене не викликає довір'я.
— Що ж ти пропонуєш?
— По-перше, не треба щоб нам перешкоджали поритись у справах цього негідника, а потім…
Тут почувся стукіт у двері, й, не дочекавшись запрошення, на порозі з'явилася Міка.
— Я прийшла, бо дядькові Флоріці час приймати ліки.
— На жаль, твій дядько вже…
— Помер? Бідний дядько Флоріка. Добре, що бог його покликав до себе. Коли б ви знали, як він страждав…
Повіки в Клауснера були напіввідкриті. Міка підійшла й затулила їх, потім дістала рожеву стрічку й підв'язала мертвому нижню щелепу. І, наче нічого не трапилось, сіла в ногах мертвого й безсоромно зиркала на гостей.
— Ви до цього ніколи не бували в дядька Флоріки? Давно з ним знайомі?
— Скільки тобі років? — замість відповіді спитав Раду.
— Вісімнадцять.
— Ти його доглядала?
— А чому ти мені тикаєш, навіть не познайомившись?
— Ви його доглядали?
— Так.
— Давно?
— Коло двох років. Перестеляла, мила його, голила. Я бритвою володію не гірше цирульника. Як не вірите, можу довести хоч зараз. У вас теж чимала борода.
— Дякую, не треба…
— Що ж, поголю дядька Флоріку.
—І не бридко тобі, дівчино?
— Чому? Я бачила багато мерців…
— Не може бути! Де?
— Моя мати обмиває покійників. Це її професія. Коли я була мала, вона боялась лишати мене саму й брала з собою. Я звикла.
Розмовляючи, дівчина почала правити бритву.
— Хочеш голити його саме зараз?
— Хіба не треба? Помер самотній… А може, кудись треба повідомити про його смерть? Не знаю куди. Може б, ви це зробили.
— Нам не слід у це втручатися, — відмахнувся Богдан.
Не бажаючи, щоб у дівчини виникло будь-яке підозріння, Раду примирливо сказав:
— Якщо все-таки потрібно… Твоя мати знає краще, як це зробити.
— Якось буде. Жаль мені дядька Флоріку. Яке гірке життя він прожив!.. Ні дружини, ні діток, ні друзів…
— Невже він не мав у житті нікого?
— Дуже самотньо жив сердешний.
— Одного-двох друзів, мабуть, все-таки мав?
— Кажу, що ніхто не переступав порога його кімнати.