Читать «Капітан далекого плавання» онлайн - страница 23

— Вмираю, але тримався до останнього… Від мене ви нічого не дізнались. Шампіньйон, привітай мене! Це моя заслуга… Хіба ні? — хрипів старий.

— Хто такий Шампіньйон? — насторожився Раду. — Де його знайти?

— Шукай!.. А знайдеш — не згадуй мого імені… Він вириє мене з могили і… спалить. Буде думати, що я тебе послав до нього.

Обличчя Клауснера скривила судорога, очі зажмурились, а губи ще ворушились, ніби хотів щось сказати. Раду прислухався.

— Бернхардт… Гіммлер!..

Це були останні слова шпигуна.

— Готовий, — насупився Богдан.

Рейнхард Клауснер помер, забравши з собою таємницю портфеля.

Треба було шукати Ківу Бораша, коли він був дійсно тим, кому шпигун передав портфеля. Варто було знайти й Аспасію, і того таємничого Шампіньйона, який міг навіть спалити труп Клауснера. Залишився й не менш таємничий Бернхардт, ім'я якого шпигун в останню мить пов'язав з Гіммлером — шефом гестапо.

Так думав Раду після смерті Клауснера.

— Я спущусь униз і зателефоную, — підвівся Богдан, — хай прийде лікар Раціу і кілька хлопців.

— Не спіши. Чи не краще повідомити в міліцію?

— Я сам ще добре не розібрався. Може, через цю дівчину… Вона в мене не викликає довір'я.

— Що ж ти пропонуєш?

— По-перше, не треба щоб нам перешкоджали поритись у справах цього негідника, а потім…

Тут почувся стукіт у двері, й, не дочекавшись запрошення, на порозі з'явилася Міка.

— Я прийшла, бо дядькові Флоріці час приймати ліки.

— На жаль, твій дядько вже…

— Помер? Бідний дядько Флоріка. Добре, що бог його покликав до себе. Коли б ви знали, як він страждав…

Повіки в Клауснера були напіввідкриті. Міка підійшла й затулила їх, потім дістала рожеву стрічку й підв'язала мертвому нижню щелепу. І, наче нічого не трапилось, сіла в ногах мертвого й безсоромно зиркала на гостей.

— Ви до цього ніколи не бували в дядька Флоріки? Давно з ним знайомі?

— Скільки тобі років? — замість відповіді спитав Раду.

— Вісімнадцять.

— Ти його доглядала?

— А чому ти мені тикаєш, навіть не познайомившись?

— Ви його доглядали?

— Так.

— Давно?

— Коло двох років. Перестеляла, мила його, голила. Я бритвою володію не гірше цирульника. Як не вірите, можу довести хоч зараз. У вас теж чимала борода.

— Дякую, не треба…

— Що ж, поголю дядька Флоріку.

—І не бридко тобі, дівчино?

— Чому? Я бачила багато мерців…

— Не може бути! Де?

— Моя мати обмиває покійників. Це її професія. Коли я була мала, вона боялась лишати мене саму й брала з собою. Я звикла.

Розмовляючи, дівчина почала правити бритву.

— Хочеш голити його саме зараз?

— Хіба не треба? Помер самотній… А може, кудись треба повідомити про його смерть? Не знаю куди. Може б, ви це зробили.

— Нам не слід у це втручатися, — відмахнувся Богдан.

Не бажаючи, щоб у дівчини виникло будь-яке підозріння, Раду примирливо сказав:

— Якщо все-таки потрібно… Твоя мати знає краще, як це зробити.

— Якось буде. Жаль мені дядька Флоріку. Яке гірке життя він прожив!.. Ні дружини, ні діток, ні друзів…

— Невже він не мав у житті нікого?

— Дуже самотньо жив сердешний.

— Одного-двох друзів, мабуть, все-таки мав?

— Кажу, що ніхто не переступав порога його кімнати.