Читать «Капітан далекого плавання» онлайн - страница 21

Зміна в настрої й поведінці старого дещо збентежила розвідників. Вони сподівалися побачити вмираючу людину, схильну до зізнання, а тут раптом старий шпигун розкаюється.

— Я читав листа, і в мене створилось враження, наче пін не закінчений, — почав обережно Раду.

—І ви прийшли дізнатися, який кінець мав бути в тому листі?

— Коли знаєш початок, то хочеться знати й кінець.

— Маєте рацію, тільки сьогодні я не бажаю задовольнити вашу настирливу цікавість.

— Ми переконані, що ви хочете нам допомогти. Про це свідчить ваш лист.

— Хай вам чорти допомагають, а я не збираюся!

— Не знаю, що так могло вплинути на зміну вашої поведінки за одну добу.

— Я вже вам сказав…

— Не хочеш говорити, бо боїшся за тих, які прагнуть оволодіти портфелем.

— Мені боятись нічого, портфель уже в них.

— Вони тебе обдурили, — сказав Богдан.

— Не пробуй мене купити за цукерку, юначе. Нічого не вийде!

— Ти здаєшся мені наївним, коли думаєш щось подібне. Богдан вирішив не гратись у дипломатію, а відкрито притиснути шпигуна до стінки:

— А що скажеш, коли ми назвемо тобі імена тих відвідувачів?

— Яких? — насторожився старий.

— Хоча б того, що назвав тобі пароль. Агента-жінку теж знаємо.

— Не водіть мене за носа! — наїжачився шпигун.

— Слухай! Та знаменита парочка, описана в твоєму листі, звалася так: він — Шункеріке, вона — Аспасія. Вгадали чи ні?

— Гм… Дещо знаєте… Дивно, як це вам вдалося. Ви їх арештували?

— Так.

То була Богданова помилка, Раду не встиг вчасно штовхнути його під бік.

Досвідчений шпигун не дав себе обдурити.

— Коли їх арештовано, то чого ви хочете від мене? Питайте в них.

Тут у розмову втрутився Раду, кивнувши Богданові, щоб той не вмішувався.

— Насправді ми затримали тільки того, кому ти віддав портфель. Правда, портфеля в нього не було. Каже, ніби його взяла Аспасія. Що ти думаєш про це?

— Нічого?

— Може, скажеш, що було в тому портфелі?

— Панове, хіба не бачите, що зі мною? Чого ви прийшли до вмираючого з питаннями, на які він не може й не хоче відповідати? Питайте в арештованого.

— Він каже, що не відкривав портфеля, а передав далі.

— Я теж не відкривав. То не моя особиста річ, і я не мав права туди заглядати.

— В це важко повірити. Сам же писав…

— Ви були б дурнями, якби повірили. Просто не хочу вам нічого розповідати. Все вже померло в моїй пам'яті. Листа я написав у хвилини слабості. Пекельний біль примусив написати. Тепер відмовляюсь говорити. Що ви мені зробите?

— Мова не про це…

— Ні, саме про це. Я радію з вашого безсилля. Мене стереже смерть, а вона сильніша за вас.

— Слухай, Клауснер, ти народився в цій країні і замолоду став чинити їй зло. Скільки горя ти їй завдав за всі минулі роки, займаючись своїм огидним ремеслом.

— Не перебільшуй, юначе! Я можу назвати десяток ремесел більш огидних, ніж те, яке я собі колись обрав, чуєш — колись! При вашому режимі я стояв осторонь і ні в що не вмішувався.

— Це не міняє справи. Хоча б тепер, на порозі смерті, ти усвідомив, наскільки підла була твоя діяльність по відношенню до країни, де ти вперше побачив світ?