Читать «Капітан далекого плавання» онлайн - страница 21
Теодор Константин
Зміна в настрої й поведінці старого дещо збентежила розвідників. Вони сподівалися побачити вмираючу людину, схильну до зізнання, а тут раптом старий шпигун розкаюється.
— Я читав листа, і в мене створилось враження, наче пін не закінчений, — почав обережно Раду.
—І ви прийшли дізнатися, який кінець мав бути в тому листі?
— Коли знаєш початок, то хочеться знати й кінець.
— Маєте рацію, тільки сьогодні я не бажаю задовольнити вашу настирливу цікавість.
— Ми переконані, що ви хочете нам допомогти. Про це свідчить ваш лист.
— Хай вам чорти допомагають, а я не збираюся!
— Не знаю, що так могло вплинути на зміну вашої поведінки за одну добу.
— Я вже вам сказав…
— Не хочеш говорити, бо боїшся за тих, які прагнуть оволодіти портфелем.
— Мені боятись нічого, портфель уже в них.
— Вони тебе обдурили, — сказав Богдан.
— Не пробуй мене купити за цукерку, юначе. Нічого не вийде!
— Ти здаєшся мені наївним, коли думаєш щось подібне. Богдан вирішив не гратись у дипломатію, а відкрито притиснути шпигуна до стінки:
— А що скажеш, коли ми назвемо тобі імена тих відвідувачів?
— Яких? — насторожився старий.
— Хоча б того, що назвав тобі пароль. Агента-жінку теж знаємо.
— Не водіть мене за носа! — наїжачився шпигун.
— Слухай! Та знаменита парочка, описана в твоєму листі, звалася так: він — Шункеріке, вона — Аспасія. Вгадали чи ні?
— Гм… Дещо знаєте… Дивно, як це вам вдалося. Ви їх арештували?
— Так.
То була Богданова помилка, Раду не встиг вчасно штовхнути його під бік.
Досвідчений шпигун не дав себе обдурити.
— Коли їх арештовано, то чого ви хочете від мене? Питайте в них.
Тут у розмову втрутився Раду, кивнувши Богданові, щоб той не вмішувався.
— Насправді ми затримали тільки того, кому ти віддав портфель. Правда, портфеля в нього не було. Каже, ніби його взяла Аспасія. Що ти думаєш про це?
— Нічого?
— Може, скажеш, що було в тому портфелі?
— Панове, хіба не бачите, що зі мною? Чого ви прийшли до вмираючого з питаннями, на які він не може й не хоче відповідати? Питайте в арештованого.
— Він каже, що не відкривав портфеля, а передав далі.
— Я теж не відкривав. То не моя особиста річ, і я не мав права туди заглядати.
— В це важко повірити. Сам же писав…
— Ви були б дурнями, якби повірили. Просто не хочу вам нічого розповідати. Все вже померло в моїй пам'яті. Листа я написав у хвилини слабості. Пекельний біль примусив написати. Тепер відмовляюсь говорити. Що ви мені зробите?
— Мова не про це…
— Ні, саме про це. Я радію з вашого безсилля. Мене стереже смерть, а вона сильніша за вас.
— Слухай, Клауснер, ти народився в цій країні і замолоду став чинити їй зло. Скільки горя ти їй завдав за всі минулі роки, займаючись своїм огидним ремеслом.
— Не перебільшуй, юначе! Я можу назвати десяток ремесел більш огидних, ніж те, яке я собі колись обрав, чуєш — колись! При вашому режимі я стояв осторонь і ні в що не вмішувався.
— Це не міняє справи. Хоча б тепер, на порозі смерті, ти усвідомив, наскільки підла була твоя діяльність по відношенню до країни, де ти вперше побачив світ?