Читать «Капітан далекого плавання» онлайн - страница 12
Теодор Константин
— Пробачте, а з якого міста він вам написав?
— Не пам'ятаю. Якось не догадався глянути на штамп. Мабуть, з Решіци, бо він казав, що їде туди.
— А той лист у вас? — спохмурнів Раду.
— Нема.
— А де ж він?
— Віддав йому назад.
— Нащо?
— Бо, повернувшись, він попросив…
— А з пакунком що? Отримали?
— Звісно, отримав, але то був не пакунок, а невеличка валізка з чорної шкіри.
— Ви її, бува, не відчиняли? — поцікавився майор.
— Ні, вона була замкнена. Я її отримав позавчора після обіду. А вчора приходить білява пані та й каже:
«Я прийшла від Ківу». Ввійшла до кімнати, але сісти відмовилась. «Дуже поспішаю, — сказала. — Мене прислав Бораш за валізкою». І я віддав. А сьогодні вранці на зупинці тролейбуса я зустрів Ківу, який ніби спеціально мене чекав. «Ти отримав валізку?»—запитав він. «Так, і вже віддав тій пані, що ти прислав», — відповів я спокійно, хоч уже мав якусь підозру. Боже, якими очима він глипнув на мене! Скільки живу на світі, не бачив такого лютого погляду. В мене мороз пішов по спині. «Вона тобі сказала, що я послав?» — просичав Ківу. «Сказала…» — «Бовдур!» — кинув він мені в обличчя, зупинив таксі, сів у нього й поїхав.
— Ви не примітили, бува, номера тієї машини?
— Ні, просто не подумав.
— Жаль, юначе.
— Звісно, жаль, але я дуже розсердився, коли він назвав мене бовдуром. Наче я щось винен. Мене не залишали думки про ту пригоду з валізкою: «А якщо Ківу не повірив мені про валізку й заявить на мене в міліцію». Потім подумав: «Якби не повірив, то схопив би мене зразу, а так помчав шукати біляву пані». Потім мене охопив страх: «А що, коли та валізка крадена?» Я вже казав, що навіть смерті так не боюсь, як міліції, а особливо тепер… Тому й прийшов до товариша інженера, як до хорошого друга, за порадою… То, може, ви щось скажете? Клянусь богом, я нічого не винен.
— Що я можу?..
— Кажете, ніби ваш двоюрідний брат служить у міліції?
— Це так.
— А чи не повели б мене до нього?
— Не знаю… Я спитаю родича, і коли він знайде за потрібне — підемо до нього.
— Гадаю, тут щось не чисто.
— Мені теж так здається, — зауважив Раду.
— Біс його забирай! Коли б знав, зроду не пішов би на станцію по ту валізку.
— Скажіть, будь ласка, ви читали квитанцію?
— Ні.
— А вам не спало на думку таке: як могли з камери схову видати вам чужу валізку?
Тут Бачіу ляснув себе долонею по лобі.
— Тепер мені ясно. Мабуть, квитанція була виписана на моє прізвище, так?
— Так. Вас просили пред'явити паспорт?
— Авжеж.
— Ви коли-небудь давали Ківу свій паспорт?
— Ні.
—І він ніколи не тримав його в руках?
Бачіу замислився.
— Так, так… Одного вечора в ресторані паспорт випав у мене з кишені, Ківу його підняв…
— Мабуть, тоді він запримітив номер. Коли це було?
— Тоді, як він сказав, що їде з делегацією.
— Може, ви знаєте, де працює той Ківу?
— Казав, що в міністерстві зв'язку.
— В якому відділі?
— Не знаю.
— А не давав номера телефону?
— Ні.
— Як же ви зустрічалися?
— Він мене знаходив сам.
— Це все?
— Все, товаришу Стамате. Може, ви також інженер, як і ваш брат?