Читать «Капітан далекого плавання» онлайн - страница 10

Це доручення для майора було надто легким. Через кілька годин після наради в полковника він був напоготові. Тільки ввійшов до квартири Стамате, як хтось подзвонив. Відчинив двері. На порозі стояв юнак років двадцяти. Раду помітив у його очах розчарування.

— Товариша інженера нема дома? — запитав юнак.

— Нема.

— Скажіть, будь ласка, о котрій годині він повернеться?

—Інженер у відрядженні, десь аж у Олтенії, повернеться не скоро.

— А ви ж хто будете?

— Я його брат.

Юнак повеселішав.

— Можна зайти до вас?

— Заходьте.

Раду ввічливо запросив його сісти. Той сів і деякий час мовчки роздивлявся довкола. Раду терпляче очікував, коли гість заговорить.

— Так ви брат інженера? — перепитав юнак.

— Брат.

— А я теж мешкаю в цьому будинку, на третьому поверсі.

— Невже?.. Мені дуже приємно.

—І надовго виїхав з Бухареста товариш інженер?

— На кілька місяців.

— Боже мій, я не можу так довго чекати! Може, ви зумієте мені допомогти?

— З дорогою душею, якщо зможу. Кажіть, що там у вас.

— Мені не так легко розповісти вам про все. Якби був товариш інженер… Знаєте, ми останнім часом з ним подружили, і він завжди кликав мене на футбольні матчі. Обидва вболівали за команду «Рапід», аж хворіли, коли вона програвала.

— А як ви подружили? — запитав Раду, зваживши, що різниця у віці між приятелями була принаймні років п'ятнадцять.

— Ми познайомились у санаторії в Скаулені. Там довелося жити в одній кімнаті, і під час розмови виявилось, що ми з одного будинку. Я досі, крім товариша інженера, тут нікого не знаю, і мене ніхто. Якби не випадкова зустріч у санаторії, то могли б сто років жити поруч і не знати один одного.

По якійсь мовчанці юнак спитав:

— А ви теж хворіли легенями?

— Я? Ніколи.

— А моя сестра померла від цієї хвороби, і я хворію з шістнадцяти років.

— То ви не з Бухареста?

— Ні, я з Браїли, власне з передмістя Браїли. Батько з матір'ю розлучилися, коли мені було десять років. Батько спершу взяв до себе сестру, а коли вона померла, взяв мене. Мати взяла собі меншого — Йонуца. Коли він підріс, то не схотів залишатись біля мами — втік до батька. Тоді старий, який більше любив Йонуцу, відправив мене до матері. Я був радий повернутись до неї, бо вважав за краще жити в Бухаресті, ніж у провінції. Крім того, сподівався після школи вступити до інституту.

— Ви тепер студент?

— Дідька лисого. Через хворобу мені навіть школи не вдалося закінчити. Валяюсь по санаторіях. Хворий я, багато людей давно вилікувались. От хоча б ваш брат. Коли ми прибули в санаторій, в обох у легенях були каверни. Та через вісім місяців він виписався здоровий, а я майже два роки пролежав. Побуду трохи між людьми та й знову туди. Мене вже всі лікарі знають. Така, видно, моя доля… А маю всього двадцять років. Жити хочеться… Скажіть, а що б ви зробили на моєму місці?

— Тепер є такі ліки, що не дадуть вам померти, — намагався втішити Раду.