Читать «Феміністка» онлайн - страница 77

— З чим?

— З першим пострілом! Це, знаєш, одна з найбільших подій у житті — все одно, що перший поцілунок чи перша зарплата… Підстрелити свого ближнього — це вчинок!

— Але ж я не вбила його, цього ближнього… га, Оскаре? Я закинув автомат на плече й рушив до дверей.

— Нічого… він потім помре, від утрати крови! Послухай, кізонько, — сказав я, коли ми зайшли в дім, — а як це ти примудрилася потягти мого пістолета?

Мацюцька винувато повісила носа.

— Ну, ми розмовляли в спальні, а він виглядав з-під подушки, а я тихенько витягла — й під сорочку…

— Але навіщо?!

— Він такий га-а-арний! — зачаровано видихнула Ма-цюцька. — Оскаре, ти подаруєш його мені?

Я й за голову взявся.

— А ти більше нічого не хочеш?

— Ні, більш нічого… — Вона почервоніла. — Ти, напевне, жартуєш?

— Знаєш, подарувати свого пістолета — це все одно… все одно, що… — Я збився з плигу, аж врешті знайшов, що сказати: — Ось ти, наприклад, могла б подарувати кому-небудь свого улюбленого плюшового ведмедика? — Вона мовчала, і я іронічно посміхнувся. — Ні в якому разі, правда ж?

— Правда! — неохоче буркнула вона.

— Значить, тему закрито… — я позіхнув і підвівся зі стільця. — А тепер — спати! Навряд, щоб на нас ще раз напали…

— Оскаре… — пошепки сказала вона. Я озирнувся.

— Ну, що тобі ще, диво ти?

— А можна… можна я буду спати з тобою?

— Ти? — не повірив я своїм вухам. — Зі мною?!

— Я… я боюся! Мені страшно самій… зі мною щось таке коїться! Оскаре, я прошу тебе… прошу, розумієш?

Я кивнув. Запізнена реакція на стрес… а тут ще й усвідомлення того, що ти вистрілив у таку ж людину, як сам, — і навіть поцілив, і навіть пролляв кров, яка он червоніє на снігу! Особи, які відзначаються надмірною емоційністю, можуть навіть дахом поїхати, адже кожному з дитинства вбивали в голову, що людина — це вінець творіння й посягати на її життя — великий, неспокутний гріх!

— Я розумію тебе, малечо… — сказав я, обіймаючи її. — Ти не будеш сама, обіцяю! Ходім же…

Ми зайшли в спальню. Я кинув свого акса в шухляду й, озирнувшись, побачив, що Мацюцька вже пірнула під ковдру. Вона лежала, скрутившись калачиком, і її лице було наче з мармуру.

— Та ти вся дригониш! — здивувавсь я, укладаючись поруч.

— Це н-нерви… — прошепотіла вона, цокаючи зубами. — Мені страшно… с-страшно!

Я пригорнув її, й вона притислася до мене, обхопивши руками й ногами, як мале звіря.

— Ну, заспокойся… заспокойся. Ти все зробила правильно. Ти хоробра дівчинка, котра не злякалася ворога й зуміла вистрілити першою… Якби ти цього не зробила, то він убив би Більбонського, а потім і нас! Нічого не вдієш, малечо, цей проклятий світ влаштовано таким чином, що виживає лише той, хто встигає першим натиснути на спуск… А заґавився, — значить, гаплик!

— Значить, я була хорошою дівчинкою?

— Хорошою, хорошою… — потвердив я, погладивши її по голові.

— А… а можна мені поцілувати тебе? Я замалим не розреготався.

— Ну, — зробив я поважне обличчя, — принаймні можна спробувати!..

Вона міцно обняла мене за шию й так уп'ялася в губи, що в мене й голова обертом пішла.

— Ох, ти ж і цілуєшся! — Я легенько провів долонею їй по спині. — Що в тебе тут під сорочкою?