Читать «Феміністка» онлайн - страница 13

Леонід Кононович

Я ледве помітно кивнув: на голові в грабіжника була чорна вовняна шапочка з нерівно продертими дірами для рота й очей. Рухаючись прудко й звинно мов кіт, він підійшов до сейфа, котрий стояв у кутку, й дістав цілу в'язку відмичок.

— Запис? — тихо запитав я.

— П'ятдесят секунд! — буркнув Пітон, дивлячись на екран. — Далі?

— Викликай охорону. Перекрийте всі виходи з офісу. Й приготуйте ще одну пару наручників.

Двері кабінету були незамкнені, й коли я влетів туди, розкручуючи своє тіло в карколомному стрибку, то грабіжник не розгубився й на мить — він блокував мій удар, блискавично плигнувши назустріч, і я відлетів назад і боляче вдарився потилицею об стіну. В наступний мент ця худобина атакувала мене цілою серією випадів, котрі наносилися з різних позицій; я спробував було зробить те ж саме, але пропустив кілька ударів, які ковзнули по корпусу, й увійшов у глуху оборону, ставлячи жорсткі блоки. Люди добрі, це було все одно, що воювати з вітряком! За однісіньку секунду грабіжник устигав завдати до п'яти ударів; кожен з них був настільки фаховий, що неодмінно відправив би мене на той світ, якби влучив у ціль; насилу встигаючи блокувати цю смертоносну зливу, я буквально влип у стіну й уже ні на що не сподівався — хіба лиш на те, що Пітон прийде на допомогу раніше, ніж ця тварюка провалить мені черепа. Врешті, я таки пропустив удар, і п'ята з такою силою заїхала мені в живіт, що я побачив, як перед очима попливли червоні плями, а далі це було таке, наче в кімнаті вибухнуло сонце; одначе в наступний момент я второпав, що це нарешті ввімкнулося світло, — а далі побачив порожній кабінет, штору, яка колихалася од вітру, і стурбоване обличчя Пітона.

— Живий? — поспитався він, схиляючись наді мною. Я похитав головою туди-сюди і сплюнув.

— Та живий же ж наче! — невпевнено сказали збоку. — А де ж злодій?

Я вперся долонями в підлогу й помалу звівся на ноги. В кабінеті був Пітон і двоє бійців, які чатували у лівому крилі поверху.

— Утік? — хрипко запитав я, тримаючись за живіт.

— Та певно ж! — відказав Пітон.

— Дожилися… ганьба та й годі! — Я сплюнув спересердя й вилаявся, нарешті уявивши цю ситуацію збоку. — Здається, нас взули, наче останніх лохів!

У вікно віяв крижаний вітер. Я почвалав туди й, вистромивши голову надвір, глянув угору. Особливо дивитися там не було на що — з даху звисала тонка нейлонова линва, й коли я смикнув за неї, то вона відірвалася й полетіла вниз, обваливши мені на голову цілий сніговий замет.

— Обрізали, еге? — поспитався ззаду Пітон.

Я знову вилаявся. Мені було кепсько, як ніколи в житті — перед очима літали червоні метелики, а всередині аж млоїло від удару.

— А ви якого дідька тут поставали! — гаркнув я на бійців. — Ану бігом на пост, а то повбиваю! Немає вам тут чого робити… що, не бачите, яка хріновина вийшла?! Стовбичать тут, як обревки!

Пітон поплескав мене по плечу.

— Ну-ну… охолонь! Що далі? Я роззирнувся навкруги.

— Що, що… Показали ми себе, як лохи, от що! Ходім звідси, щоб мої очі на це все не дивилися!..