Читать «Феміністка» онлайн - страница 12

Леонід Кононович

— Ну?! — не повірив я.

— От тобі й ну. Вчора до шефа приїжджав полковник Урилов, і говорили вони про цей дівчачий розплідник.

— А ти звідки знаєш?

— Шеф особисто виряджав мене на це чергування. А та худобина Урилов сидів коло нього з сигарою в зубах і давав цінні вказівки! Ні, ти уявляєш, до чого вже докотилася наша фірма? Цей мєнт приходить в кабінет шефа, як до себе додому, сідає за стіл, п'є коньяк, палить сигари — і командує персоналом, як йому заманеться! Це вже не детективна агенція, а якась філія міністерства внутрішніх справ…

— Нехай-но цей мусоряка мені попадеться до рук! — буркнув я, випускаючи ще одне кільце й наглядаючи, як воно пливе до відчиненої кватирки. — Як я його потурю з офісу, то за ним тільки штани поскачуть! А то диви, сильно розібрав, скот безрогий! Він думає, що як став начальником відділу секретних операцій, то всі повинні йому халяви цілувати…

— Хрін ти йому що зробиш! — з сумнівом покрутив головою Пітон. — Він з тих суб'єктів, у яких дуже сильне біополе… таких зазвичай важко вколошкати!

Я витріщивсь на нього, мов теля на нові ворота.

— Ти що, в біополе віриш?!

— Ну, не знаю, як це назвати… Просто існують люди, яких неможливо вбити! Це всі снайпери знають, до речі!..

— Як це — неможливо? — я подивився на нього й постукав пальцем по лобі. — Та з автомата втелющив — і гаплик, ніяке біополе не допоможе!

Пітон замислено подивився в стелю.

— От ти не віриш, — сказав він, — а дарма… Я теж був отакий невіглас, поки сам не пересвідчився! У вісімдесят п'ятому році нас викинули на парашутах у провінції Джелалабад. Треба було зробити марш-кидок і зачистить там один загін… вони в кишлаку базувалися! Ну, а по дорозі, як водиться, ми нарвалися на переважаючі сили противника, і довелося займати оборону! Одне слово, залягли ми — ані вони нас, ані ми їх не можемо ліквідувати… Лежимо, значить, і пострілюємо, поки вертольоти прилетять. Ну, і я ж зі своєю снайперською — пантрую, хто там де висунеться! Аж дивлюся, вилазить з-за скелі такий миршавий чоловічок у чалмі. Ну чмо — пальцем придавити! Посадив я його на мушку, тягну за спуск… хріна, осічка! Викидаю я той патрон, тисну на спуск… знову осічка, блін! Викидаю той патрон, втретє прицілююсь… по нулях, уявляєш? Коротше, тут прилетіли вертушки, роздовбали тих бусурманів… вернулися ми на базу! Ті ж три патрони в мене у кишені… Другого дня зранку чистив я зброю. Глянув на ті патрони — ніякого браку, хоч би що! От, думаю, хріновииа… Вийшов я за територію, зарядив один, тисну на спуск — постріл! Зарядив другий — постріл! Третій — те ж самісіньке…

Світло в приміщенні погасло. Ми з Пітоном зірвалися на ноги. Я вискочив у коридор і побачив, що світла немає по всьому поверху. Пітон клацнув тумблером, перемикаючи відеокамеру на автономне живлення. Екран монітора знову засвітився. На ньому постало: кабінет. Вікно. Штора…

… і висока гнучка постать, котра м'яко плигає на підвіконня, відкинувши штору, за якою зяє акуратна діра, прорізана в фігурних ґратах.

— Так-так! — пробурмотів Пітон. — А ми, значить, у масці!..