Читать «Феміністка» онлайн - страница 15

В слухавці мовчали.

— З міркувань конспірації! — нарешті холодно сказала Мацюцька. — Ви ж самі дозволили мені телефонувати за будь-якої пори!

Я пошкріб потилицю.

— А… справді! Ти бач, забувся…

— Наказ начальника — закон для підлеглого! — урочисто виголосила Мацюцька.

— Дайте подумати! — сказав я невдоволено. Й треба ж було завербувати це диво на свою голову. Але хто ж знав, що воно так ухопиться за службу… — Агенте Мацюцько!

— Я! — крикнуло в слухавці.

Я сахнувся й із жахом глянув на телефон.

— Чого це ви горлаєте, як навіжена? В мене замалим барабанні перетинки не луснули!

— Ну, ви ж самі звеліли… — розгубилася вона.

— А… справді! Гаразд, не будем про це. Отож, зустрічаємося о дванадцятій коло пам'ятника біля Академії… втямили?

— Так точно!

— Майте на увазі, ми поїдемо в «Тартар». У вас є для цього вільних півтори-дві години?

— Так точно! — знову повторила Мацюцька.

Клопіт на мою голову, тоскно подумав я. Ото навчи дурня богу молиться!..

— Значить, буду на вас чекати… А поки що дякую вам за службу, агенте Мацюцько!

— Рада старатися! — з готовністю відрапортував у слухавці мелодійний голосочок.

Над автострадою висіли тяжкі розкошлані хмари. Вранці пішов дощ, і дорога перетворилася на справжнісіньку ковзанку. Час від часу з попелястого вировиська хмар проглядало сонце, й шосе починало блищати, мов дзеркало. Я обігнув маршрутного автобуса, котрий стояв на зупинці, й вийшов у лівий ряд. Була дев'ята година. Дощ то вщухав, то починав лляти знову. Обабіч забовваніли кам'яниці житлового масиву. Вони теж блищали, наче вилиті зі шкла, і мимохіть мені подумалося, що сьогодні в місті розіб'ється ціла купа машин. А певно, така ожеледиця! Зазвичай в таку пору ліпше добиратися автобусом, але після розмови з Мацюцькою я так твердо заснув, що проспав геть усе на світі. А Леся, напевне, вже прийшла в офіс, і їй потрібно давати пояснення, — а вони мені й самому видаються неправдоподібними… Тільки хто ж міг сподіватися, що цей клятий грабіжник так добре володіє рукопашною!

На сидінні задзеленчав коморковий телефон.

— Ну? — поспитав я, притискаючи слухавку до вуха.

— Це я! — обізвався на тому боці шеф. — Ти з чергування?

— Ну… можна сказати й так!

— Результати?

Я понуро мовчав.

— Це був чоловік з маскою на обличчі! — нарешті сказав я сухим, протокольним тоном. — Він вимкнув світло у всенькому будинку, спустився по линві з даху й перерізав гільйотиною віконні ґрати. Я намагався його затримати, але ця тварюка садонула мене під дихало й ушилася геть.

Все це прозвучало настільки дико, що мені зробилося не по собі.

— Й що ж він шукав у кабінеті? — спокійно поспитався шеф.

— Грабіжник намагався відімкнути сейф! — буркнув я, пильнуючи за дорогою. — Звичайно, ми не дали йому цього зробити…

Скількись часу Мурат нічого не казав.

— Ти будеш зустрічатися з клієнтом?

— Та певно! Треба ж звітувати…

— Гадаю, вона відмовиться від наших послуг… — замислено сказав шеф. — Одне слово, звітуй — і відразу ж до мене! Треба поговорити.