Читать «Для Есме́ з любов"ю і мерзотою» онлайн - страница 9
Джером Девід Селінджер
Не минуло й хвилини, як Есме́ знову зайшла до кафетерію, тягнучи Шарля за рукав його моряцької куртки.
— Шарль хоче поцілувати вас на прощання, — сказала вона.
Я миттю поставив свою чашку і сказав, що це дуже добре, але чи вона впевнена у його бажанні?
— Так, — сказала вона дещо похмуро. Вона відпустила рукав Шарля й енергійно штурхонула його до мене. Він підійшов блідий і цьомнув мене дзвінким вологим поцілунком трохи нижче правого вуха. Після виконання цього тяжкого випробування хлопчина вже збирався прямувати до дверей, за якими життя обходиться без таких сентиментів, але я міцно схопив його за ремінець куртки і запитав:
— Що каже одна стіна іншій стіні?
Його обличчя засяяло.
— Зустрінемось на розі! — пронизливо вигукнув він і вибіг з приміщення явно збуджений.
Есме́ знову стояла, схрестивши ноги.
— А ви справді впевнені, що не забудете написати оповідання для мене? — спитала вона. — Не обов’язково, щоб воно було
Я сказав, що не забуду нізащо в світі. Повідомив, що досі не писав історій
Вона кивнула.
— Зробіть його надзвичайно гидким і зворушливим, — попрохала вона. — Ви ж обізнані з гидотою?
Я сказав, що хоч я не спеціаліст у цьому, але так чи інакше мені доводиться стикатися з нею увесь час, і я докладу усіх можливих зусиль, аби дотриматись її побажань. Ми потисли руки.
— Прикро, що ми не зустрілись за сприятливіших обставин.
Я сказав, що прикро, ще й дуже прикро.
— До побачення, — сказала Есме́. — Сподіваюсь, ви повернетеся з війни, цілком зберігши усі свої здібності.
Я подякував їй, сказав ще кілька слів, а потім став спостерігали, як вона виходить з кафетерію. Вона йшла повільно, задумливо пересвідчуючись, а чи висохли кінчики її волосся.
А тепер гидка, або ж зворушлива, частина цього оповідання. Місце дії тут змінюється. Дійові особи теж. Я все ще присутній, але віднині — причин я розкрити не можу — я замаскувався так хитро, що навіть найздогадливіший читач мене не впізнає.
Це було о десятій тридцять вечора в Ґауфурті, в Баварії, через кілька тижнів після дня перемоги над Німеччиною. Старший сержант Ікс сидів у своїй кімнаті на другому поверсі цивільного будинку, в якому він та дев’ять інших американських солдатів були розквартировані ще до припинення військових дій. Він вмостився на розкладному дерев’яному стільці за маленьким захаращеним письмовим столиком. Перед ним був розкритий іноземний роман у м’якій обкладинці, який йому ніяк не вдавалось прочитати. Не вдавалось через нього самого, а не через роман. Хоч хлопці, які жили на першому поверсі, перші вихоплювали собі книги з надісланих щомісяця відділом спецобслуговування, сержанту Іксу все одно діставались ті книги, які б він і сам обрав. Однак цей молодик, побувавши на війні, не цілком зберіг усі свої здібності, тому він більше години перечитував тричі кожен абзац, а тепер почав робити це і з реченнями. Несподівано він закрив книжку і навіть не позначив сторінку закладкою. Рукою він прикрив на мить свої очі від неприємного яскравого світла оголеної лампи над столом.
