Читать «Для Есме́ з любов"ю і мерзотою» онлайн - страница 7

Я кивнув. Сказав, що у її батька, вочевидь, був дуже неординарний словниковий запас.

— О, так, справді, — сказала Есме́. — Він був архівістом. Аматором, звичайно.

На цих словах я відчув наполегливий штурхан, майже удар, по своєму плечу з боку Шарля. Я обернувся до нього. Він уже сидів на стільці у майже нормальній позі, лише одну ногу поклав під себе.

— Що каже одна стіна іншій стіні? — різко спитав він. — Це загадка!

Я замислено підняв погляд до стелі і повторив питання вголос. Потім подивився на Шарля з програшним виразом і сказав, що здаюсь.

— Зустрінемось на розі! — підсумував він переможно.

Найбільше це розвеселило самого Шарля, викликало у нього невпинний сміх. Есме́ навіть підійшла до нього і поплескала по спині, немов він захлинувся.

— Досить уже, припини, — сказала вона. Потім повернулась до свого місця. — Він розповідає цю загадку всім, кого зустрічає, і щоразу отаке з ним діється. А коли регоче, то в нього тече слина. Ну досить уже, припини. Будь ласка.

— Це, між іншим, одна з найкращих загадок, які я коли-небудь чув, — сказав я, спостерігаючи за Шарлем, який дуже повільно заспокоювався. У відповідь на цей комплімент він знову сповз зі стільця і закрив обличчя до очей краєм скатертини. Потім зиркнув на мене своїми відкритими очима, у яких світилась повільно згасаюча радість та гордість людини, що знає двійко справді хороших загадок.

— Можу я дізнатись, ким ви працювали до того, як ішли в армію? — запитала мене Есме́.

Я сказав, що ніде не працював, я лише роком раніше закінчив коледж, але мені хотілося б вважати себе професійним новелістом.

Вона ввічливо кивнула.

— Друкувалися? — спитала вона.

Це було традиційне, але завжди вразливе питання, на яке не так уже й просто було відповісти. Я розпочав оповідати, що більшість видавців в Америці — це купа пройдисвітів…

— Мій батько чудово писав, — перебила мене Есме́. — Я зберігаю його листи для нащадків.

Я сказав, що це хороша ідея. Мою увагу знову привернув її велетенський, хронографоподібний годинник на руці. Я запитав, чи він належав її батьку.

Есме́ серйозно подивилась на годинник.

— Так, належав, — сказала вона. — Батько дав його мені напередодні нашої з Шарлем евакуації. — Вона збентежено прибрала руки зі столу і продовжила: — Тільки на спогад, звичайно. — Потім дівчинка перевела розмову в інше русло. — Мені було б надзвичайно приємно, якби ви написали колись оповідання винятково для мене. Я велика любителька читання.

Я відповів, що обов’язково напишу, якщо зумію. Сказав, що я не страшенно плідний письменник.

— Для цього не треба бути страшенно плідним! Аби тільки оповідання не було дитячим і тупим, — вона задумалась. — Я надаю перевагу історіям про мерзоту.

— Про що? — спитав я, нахилившись уперед.

— Мерзоту. Я надзвичайно цікавлюся мерзотою.

Мені захотілося довідатись від неї більше подробиць, але Шарль боляче ущипнув мене за лікоть. Я повернувся до нього, поморщився. Він стояв прямо біля мене.