Читать «Для Есме́ з любов"ю і мерзотою» онлайн - страница 10

Він видобув сигарету з пачки на столі й запалив її, тримаючи пальцями, що тихо і безупинно тремтіли, стукаючись один об одного. Він трохи відкинувся на спинку стільця і затягнувся, але навіть не відчув смаку. Уже кілька тижнів він палив сигарету за сигаретою. Його ясна кривавили при найменшому дотику язика, і він дотикався майже безперервно. Це вже стало грою, в яку він грав іноді цілими годинами. Він посидів якийсь час затягуючись і торкаючись ясен. Потім несподівано і без попередження, але вже звично, він відчув, як його свідомість втратила рівновагу і мозок став хитатись, немов незакріплений багаж на верхній полиці. Він швидко зробив те, що допомагало йому в цьому випадку останні тижні — міцно стиснув руками скроні. Він стискав їх кілька секунд. Йому вже слід було стригтись, та й волосся було брудне. Він мив його три чи чотири рази під час двотижневого перебування у шпиталі Франкфурта-на-Майні, але воно знову забруднилось під час довгої та запиленої поїздки джипом назад у Ґауфурт. Капрал Зет, який забирав його з госпіталю, все ще водив джип по-воєнному — з опущеним на капот вітровим склом, не переймаючись, ідуть бойові дії чи ні. Капрал Зет хотів показати, що він не один із тих задрипаних необстріляних новачків, які щойно прибули на те, що було Європейським театром воєнних дій.

Ікс перестав стискати скроні й подивився на поверхню письмового столу, де лежали десятка два невідкритих листів та п’ять чи шість невідкритих пакунків, адресованих йому. Він простягнув руку над цим звалищем і витягнув книжку, що була прихилена до стіни. Це була книга Ґеббельса з назвою «Die Zeit Оhne Beispiel». Вона належала тридцятивосьмирічній неодруженій доньці господаря цього будинку, яка ще кілька тижнів тому тут жила. Вона займала якусь дрібну посаду у нацистській партії, достатню, втім, щоб згідно з приписами американського командування потрапити у список обов’язкових арештів. Ікс сам арештував її. Він уже втретє, відколи повернувся сьогодні зі шпиталю, відкрив книжку жінки й прочитав короткий напис на форзаці. Написані чорнилом, німецькою, дрібним, безнадійно щирим почерком були там такі слова: «Боже милостивий, життя — це пекло». Ніяких вступів і продовжень там не було. Цей єдиний напис на сторінці у хворобливій тиші кімнати отримував форму беззаперечного, навіть класичного звинувачення. Ікс розглядав сторінку кілька хвилин, намагаючись не піддатись, що було нелегко. Потім, із найбільшим завзяттям за останні тижні, він узяв огризок олівця і написав нижче напису англійською: «Отці і вчителі, обмірковую, що є пекло? І стверджую, що це страждання від нездатності любити». Він почав писати ім’я Достоєвського під написом, але побачив, — зі страхом, який пронизав усе його тіло, — що написане ним неможливо розібрати. Він рвучко закрив книгу.

Сержант швидко підняв щось інше зі столу, лист від свого старшого брата з Олбані. Лист лежав на цьому столі ще до того, як Ікс потрапив у госпіталь. Він розпечатав конверт і вже збирався проглянути увесь лист, але прочитав лише початок першої сторінки. Він зупинився після слів «Тепер, коли клята війна скінчилась і в тебе є купа вільного часу, чи не вишлеш дітям парочку багнетів або свастик?..» Уже після того, як сержант порвав лист, він подивився на клаптики паперу у сміттєвому кошику. Побачив, що там було й фото. Він розгледів чиїсь ноги, які стояли на якомусь лужку.