Читать «Чорні дияволи» онлайн - страница 88

— Раніше я зовсім добре розмовляв. Давно, давно… Встиг уже забути.

— Ти що, бував у нас?

— У тисяча дев'ятсот… вісімнадцятому. Ми тоді всю зиму простояли в Севастополі.

Сені-Сенечки тоді ще й на світі не було. Він перепитав:

— Коли?

— Рік тисяча дев'ятсот вісімнадцятий… Я тоді молодий був, як ви, і служив на крейсері «Надежда». Ми, звичайно, відмовилися воювати проти російських братів. А нас за це… Як би вам пояснити? — він замислився, потім провів долонею по горлу. — Портупея Спаса Спасова засудили до смертної кари. А мені довелося чотири роки… У тюрмі сидів, так… Нас уже тут засудили, у Варні, коли ми додому повернулися.

Швець зняв шкіряного фартуха і повісив його на цвях.

У Нечая підломлювалися ноги. Він сів на залізне ліжко і прихилився до стіни. Хотілося заплющити очі й ні про що не думати.

Ще вчора о цій порі вони були в кают-компанії на своєму човні. Учора!.. Але відтоді, здавалося, минула половина життя. Було таке відчуття, ніби його життя розкололося навпіл. За останні двадцять годин він пережив не менше, ніж за попередні двадцять років.

— Нам доведеться тут сидіти довго. До вечора, — сказав швець. — Так треба.

Нечай подивився на Сеню-Сенечку.

— Ми, батю, під твоєю владою, — відповів Сеня-Сенечка, і Нечай зрозумів, що він уже перейнявся довір'ям до шевця. — Роби як краще…

Сівши поруч Нечая (ліжко увігнулося, задеренчало), він простягнув ноги. До вечора, то й до вечора… йому поспішати нікуди, однак чекати ще понад три Доби. Нечай бачив перед собою не того Сеню-Сенечку, який глухо сказав йому, щоб він не поспішав ховати Гришку Трояна, а Сеню-Сенечку часів Гасовського і Костя Арабаджі — сором'язливого, тихого хлопчину, який, здавалося, і мухи не зобидить. Та, подумавши про це і згадавши Гришку Трояна, він аж затремтів. Запитати чи ні?.. Нечай усе ще сподівався чуда і боявся почути правду, що могла покласти край усім його надіям. Але не спитати він теж не міг.

— Нас було четверо, — сказав він, — намагаючись не дивитися на шевця. — Ви, часом, не знаєте…

Здавалось, Генчо, не дочув. Тоді Нечай спитав прямо. Кажи, батю, не муч…

— Їх уже немає…

— Як?

— Їх знайшли тільки вранці. Водолази. Все дно в бухті обшарили, — швець говорив повільно, старанно добираючи слова і ніби намагаючись притерти їх одне до одного. — Комендант порту бігав, хапався за голову, обіцяв нагороду… Обов'язково хотіли знайти.

— Не вірю, — вперто мовив Сеня-Сенечка. — Не вірю, щоб Гришка Троян…

— Потім, коли їх знайшли, німці оголосили, що це болгари, партизани… Вони взяли заложників, сорок чоловік. Хапали просто на вулицях. Чоловіків.

— А «Дельфін»? — спитав занепокоєно Нечай.

— Який дельфін? Не розумію… — Генчо провів рукою по неголеному підборіддю, потім розстебнув комір сорочки, наче йому не було чим дихати.

— Торпеда… — відповів Нечай. — Торпеду теж підняли?

— Не знаю… Знайшли тільки якісь куски заліза. Німці їх одразу повезли на грузовику. Під охороною. Наш чоловік у порту працює, він бачив… Там таке творилося! До ранку палахкотіло. Один танкер і один великий пароплав отак, — Генчо переламав на коліні якусь щепку. — І ще один потонув, тільки вже менший. Тепер у порт нікого не пускають. Ферботен… І Оточили увесь порт.