Читать «Чорні дияволи» онлайн - страница 87
Михаил Ноевич Пархомов
— А он і мечеть, — Сеня-Сенечка підштовхнув Нечая.
Мечеть стояла за деревами. Тому Нечай одразу й не побачив її. Стримуючи нетерпіння, вони повільно перетнули вулицю, звернули за ріг. І одразу побачили шевську майстерню.
Двері були відчинені. В глибині сидів швець у шкіряному фартусі і стукав кривим молотком. За його спиною хлопчина років дванадцяти розкладав на полицях дерев'яні колодки.
Пахло ваксою, хромом і юхтою. Нечай кинув швидкий погляд праворуч, потім ліворуч. Вулиця була безлюдна. Що ж, треба спробувати щастя…
— Я тебе почекаю на вулиці, — тихо сказав Шкляр. — У разі чого…
— Добре, — Нечай кивнув.
Зайшовши в майстерню, він зупинився біля шевця і кашлянув. Гой підняв голову. У нього в роті було повно цвяхів, він виплюнув їх на долоню
— Век!.. — різко сказав Нечай, вказавши рукою на хлопчину.
Швець повернувся до хлопчика і щось сказав йому по-болгарському, після чого хлопчина кулею вискочив на вулицю. Очі шевця і Нечая зустрілися.
— Де твоєто моміче? — хрипко спитав Нечай.
Запитання як запитання. Німецький солдат цікавиться, де дівчина. До такого запитання не причепишся.
— Лєгна сп вече, аго, — спокійно відповів швець. Він анітрохи не здивувався.
— Іван Вазов, — сказав Нечай.
— Под ігото. Роман в три часті, — повільно промовив швець і підвівся з низенького стільця.
Нечай полегшено зітхнув.
— Признатися, не ждав… — повільно мовив швець російською мовою. — З прибуттям. Так, здається, у вас кажуть?..
Нечай потиснув його міцну руку.
— Сторожа не було, — сказав він. — Там усе шкереберть. От і довелося… А це що у вас?..
— Молоток. Приготував на всяк випадок… — збентежено пояснив швець і кинув молоток, який ховав за спиною, на стілець. — А сторожа забрали. Учора ввечері. Я знаю…
— Хто, німці?
— Наші, жандарми, — відповів швець. — Обережніше, там хтось ходить…
— То мій товариш, — сказав Нечай, виглянувши на вулицю.
— Другар? Нехай зайде…
Нечай помахав Сені-Сенечці рукою. На вулиці, крім нього, не було ні лялечки. Тим часом швець опустив жалюзі. Потім, коли Шкляр зайшов у майстерню, він замкнув двері зсередини і засвітив лампу.
З майстерні вони пройшли в темну підсобку, яка нагадувала захаращену комірчину. Обережно прочинивши двері, що вели з підсобки в тісний дворик, обнесений кам'яною стіною, швець знову зачинив їх. Двері скрипнули, прищикнувши смужку денного світла.
— Усе спокійно, — сказав швець і, простягнувши Сені-Сенечці шершаву долоню, назвався — Генчо. Сідай, другар, у ногах немає правди. Так, здається, у вас кажуть?
— Ми…
— Не треба… — швець похитав сивіючою головою. — Нічого розповідати не треба. Тепер чим менше знаєш, тим краще.
Нечай згадав про хлопчину, якого швець кудись послав. Шевчук може повернутися.
— Це мій син, — мовив швець. — Славко. Він — як це по-вашому? — мовчатиме як риба. Я його послав додому.
— А ти, батю, здорово розмовляєш по-нашому, — сказав Сеня-Сенечка, і з його голосу Нечай зрозумів, що він ще й досі не довіряє шевцеві. — Звідки?