Читать «Філософія українства» онлайн - страница 4

Наше недорікувате, недоукраїнське суспільство хворе на соціалізм не тому, що Чорновіл чи який інший демократ не вхопився як слід за владу. Навіть, коли демократи займуть всю Президію Верховної Ради, заполонять всі коридори адміністрації Президента, суттєвих змін не буде, бо вони, дисиденти-екс-комуністи, якраз і є найзапеклішими соціалістами за своєю психологією.

Наше суспільство хворе на соціалізм тому, що не вироблені шляхетні традиції влади Яфета, тому, що традиції винниченківщини-драгоманівщини знайшли своїх численних адептів сьогодні. Кучма, Мороз, Чорновіл, Горині, Пинзеник, Павличко, Юхновський, Філенко, Симоненко, Гриньов — численні опоненти Липинського, друзі Хама та їхні поводирі — сьогодні знову перемагають.

В Україні панує мораль невільників, невільників утилітарних хотінь, невільників безпідставних амбіцій, невільників соціалістичних догм і соціалістичних (еґалітарних) пристрастей, Хамів, які хочуть повної свободи від держави.

Загальне виборче право, за яке боролись дисиденти і яке втілювали соціалісти, урівняло всіх: одинокого Яфета і стоголового Хама; споконвічного українця і приблуду-чужинця, який завтра — дай, Боже! — перекотиться кудись далі. Убога людина, яка не знає якого вона роду, продовжує бути божеством, ненависть до Пана, навіть до слова «пан» домінує в суспільстві. Матеріальний достаток і рівність з Хамом — головні нинішні цінності в Україні, яка ще не стала УКРАЇНОЮ.

Звинувачення Ніцше залишаються актуальними.

Вячеслав Липинський, який вважав самовладність Богдана Хмельницького за найбільшу його заслугу перед нацією, нагадував нащадкам: «Український народ зумів добитись волі тільки тоді, коли він знайшов для своїх змагань великого й розумного вождя (провідника). І тільки тоді, коли цей великий вождь (провідник) зумів знайти та вибрати найкращих людей і до послуху цим людям усю націю українську прихилити».

Зрозуміло, що жоден із перерахованих вище соціал-демократичних «авторитетів» — тим більше, їх оточення — не здатний претендувати на історичну роль Вождя Нації.

Надію дає, що традиції не є чимось незмінним. Незважаючи на століття плекання любові до натовпу (народництва, соціалізму, демократії), буде навпаки — натовп любитиме Володаря, який прийде.

Це буде не цар і не король, не спадковий монарх — елітні роди українські винищені або ж розчинилися в елітах інших націй. Це буде Вождь на підставі власного права — завдяки своїм достоїнствам, досягненням, заслугам, завдяки своїй силі і силі власного прикладу.