Читать «Філософія українства» онлайн - страница 2

А зараз, друже, — до роботи! Читай, аналізуй, роби висновки, вирішуй з ким ти і чого вартий.

Отже, «Філософія українства». Читаючи, думай: а що ти зробив для України?!

Автор

Культура чи цивілізація?

Незабаром виповниться 10 років від часу як в Україні вибухнув «цивілізаторський» бум. Різнокольорові діячі від «прогресивних» комуністів до дисидентів, а згодом демократи і націоналісти почали в небачених масштабах надуживати терміном «цивілізований». Варіації були досить одноманітні: «ми повинні йти цивілізованим шляхом», «ми повинні рівнятися на цивілізовані країни світу», «у нас повинно бути цивілізоване законодавство», «ми — нецивілізована країна»…

Поняття «цивілізований» поруч із термінами «демократія» і «правовий» стали улюбленими словами-паразитами українських демократів. Згодом цим жаргоном стали користуватися всі, у кого не було міцного національного коріння: комуністи, соціалісти, ліберали, зелені, навіть депутати-аграрники. Наші священні символи «Україна» і «Українська нація» відійшли на другий план.

Фетишизація «цивілізації» і «цивілізованості», які уособлювалися, як правило, із західним світом, свідчили про вторинність, ущербність українських політиків: вони, ніби діти, весь час хотіли на когось рівнятися. Вони й думки не могли припустити, що Україна може бути еталоном, що на неї хтось може рівнятися: папуаси, росіяни, американці, румуни, поляки… Для них, оцих київських горе-олімпівців. Батьківщина була і залишається провінцією, а не центром світу. Зрозуміло, що з такими діячами у нас тільки одна перспектива — перспектива народів, які шукають еталон за межами своїх кордонів, — себто бути народами третього світу. І доки ці діячі визначатимуть політику України, її долю, ми будемо вічно третіми, шостими, аутсайдерами, невдахами.

Розмови про те, щоб «дотягти» Україну до «світових стандартів», «підняти» Україну до рівня цивілізації свідчать не лише про меншевартісність наших провінційних «олімпійців» — депутатів Верховної Ради, чільних діячів адміністрації Президен-та, керівників політичних партій та політичних гуртків, а й про їхню неграмотність, нерозуміння різниці між національною культурою і цивілізацією, нерозуміння ними вищості будь-якої, а тим більше української культури над безнаціональною, застандартизованою цивілізацією, уособленням якої є сьогодні Сполучені Штати Америки.

Для українця слово «культура» пахне землею, це слово викликає асоціації з сільським, глибинним, традиційним. Слово «цивілізація» тхне смітниками мегаполіса, викликає думки про щось нетрадиційне, нове, модерне, розтиражоване мільйонами примірників, змішане, інтернаціональне і водночас уніфіковане, відірване від народного ґрунту, від «садочка вишневого коло хати», із затертим національним обличчям.

«Безнаціональної культури немає», — писав Євген Маланюк. Безнаціональною є цивілізація, додаємо ми. І вона — ця нівелююча цивілізація атакує мільярдами пляшок «Пепсі-Коли», мільярдами однакових целофанових пакетів, затирає життєдайну границю між своїм та чужим, змішує народи і раси, плодить виродків, наркоманів, повій, гомосексуалістів, стандартизує, нівечить оригінальне, знецінює традиційні цінності націй…