Читать «20 000 льє під водою» онлайн - страница 259

Потім мене вразила раптова думка. Адже капітан Немо у салоні, який мені необхідно було зараз пройти. Там я його зустріну востаннє. Він мене побачить, а можливо, й заговорить! Один його жест може мене знищити, одне його слово може назавжди прикувати мене до його корабля!

Тим часом уже продзвонило десяту годину. Настала пора залишити кімнату і приєднатися до своїх товаришів.

Я не міг більше вагатися, навіть коли б сам капітан Немо став переді мною.

З великою обережністю я відчинив двері, хоч мені здалося, що вони повернулися на петлях з жахливим скрипом. Можливо, цей шум просто був плодом моєї уяви!

Я пробирався темними коридорами “Наутілуса” навпомацки, зупиняючись на кожному кроці, щоб стримати калатання серця.

Нарешті я дійшов до дверей салону і тихо відчинив їх.

У салоні була глибока пітьма. Тихо звучали акорди органа. Капітан Немо був там. Він не бачив мене. Я думаю, що навіть і при повному світлі він мене не помітив би: такий великий екстаз охопив його.

Я пішов по килиму, намагаючись не робити ніякого шуму, що міг би викрити мою присутність. Потрібно було п’ять хвилин, щоб дійти дверей, які виходили в бібліотеку.

Я вже збирався відчинити їх, коли почулося тяжке зітхання капітана Немо, що прикувало мене до місця. Я зрозумів, що він підводиться, і навіть розгледів його силует, бо слабке проміння світла проникало в салон з бібліотеки. Він наближався до мене мовчазний, зі схрещеними руками. Здавалося, що він не йде, а лине, мов привід. Його груди здіймалися від приглушеного ридання. До мене ледве долинули його останні слова, які я почув від нього:

— Досить! Досить!

Очевидно, докори совісті все ж таки мучили цю людину!..

Не стримуючи більше себе, я кинувся в бібліотеку, піднявся по центральному трапу і верхнім коридором дійшов до шлюпки, де мене вже чекали товариші.

— Тікаймо! Тікаймо! — прошепотів я.

— Зараз! — відповів канадець.

Отвір у залізній обшивці “Наутілуса” герметично закривався і загвинчувався з допомогою англійського ключа, яким Нед Ленд передбачливо запасся. Кришка шлюпки загвинчувалася таким самим способом, і канадець уже почав було відгвинчувати гайки — останнє, що нас тримало на підводному кораблі.

Раптом до нас долинув якийсь шум зсередини судна. Почулася голосна розмова. Що там трапилося? Може, помітили нашу втечу? Я відчув, як Нед Ленд всунув мені в руку кинджал.

— Так! — пробурмотів я. — Ми скоріше помремо! Канадець припинив свою роботу.

Але одне слово, повторене десятки разів, одне страшне слово відкрило нам причину тривоги на борту “Наутілуса”. Воно не мало до нас ніякого відношення.

— Мальстрем! Мальстрем! — скрикнув канадець.

Мальстрем! Це була найжахливіша назва, яку ми могли почути в нашому не менш жахливому становищі! Отже, ми перебували в найнебезпечнішому місці норвезького берега! Невже “Наутілус” буде затягнутий у цю згубну прірву саме в той момент, коли наша шлюпка повинна була відділитись од нього?