Читать «20 000 років під кригою» онлайн - страница 52

Я був упевнений в тому, що ведмедів у печері вже немає. Землетрус прогнав їх звідти. І, цілком вірогідно, що він прогнав їх не тільки з печери, але й з усієї суші. Дуже цікавила мене доля «Тегетгофа». Якщо суша відірвалася від крижаного масиву, то чи не відірвався з нею і корабель? Проте, можливо, що він залишився між крижинами.

Коли ми вирушили з кришталевої печери, мій старий почав співати молитву подяки. Ламек і Нагама потрапили в середину кристалів ще тоді, коли цей острів плив у гарячій кліматичній зоні. Якщо вони пам'ятають ті прадавні часи, то навряд чи зрадіють, що опинилися на холодній півночі, і даремно чекатимуть сонця на небосхилі.

Порятунком для них будуть хіба ті дві ведмежі шуби, які я залишив у льодовій печері. Та поки що потреби в них не було — у печерах та коридорах було надто тепло.

Старий белькотів щось про «саббот», коли я посадив його на спину ведмедиці. Зрозуміло, що такому богобоязливому чоловікові, як він, у суботу не дозволено подорожувати. Але я пояснив йому, що тут півроку триває день, а півроку — ніч. Отже, тільки на кожен сьомий рік припадає субота. Цього року тільки четвер, до суботи ще далеко.

Ламек ніби заспокоївся, і наш караван вирушив. Попереду — прабатько верхи на ведмедиці докладав чимало зусиль, щоб втриматися за її довгу шерсть. За ним — Нагама несла шкаралупу з яйця діорніса, а позаду — я тягнув на собі важкий клунок.

Шлях до базальтової печери був більш прохідний, ніж раніше. В стиснутих сланцьових шарах відкрився довгий коридор, і тепер уже не треба було повзти рачки.

Підвищення температури означало, що ми наближаємося до базальтової печери.

Перед тим, як увійти до печери, я дав своїй сім'ї відпочити. Ми добряче поїли, кілька годин подрімали, прилігши на м'який диванчик — нашу ведмедицю.

Виспавшись, рушили в дорогу через печеру. Та пройти її було не легкою справою.

Крайні базальтові стовпи повивалювалися і впали на нижню галерею печери. Так утворився своєрідний, подібний до моста, перехід. Та це був справжній чортів міст. Де-не-де на ньому зяяли між стовпами прірви до півсажня завширшки, через які нам доводилося перестрибувати. Я вмію стрибати; Нагама, наприклад, стрибає дуже легко. Але з важким клунком на спині я не міг відважитися на такі довгі стрибки.

Ми вирішили так: Нагама перестрибувала першою, я перекидав їй мотузку, до якої прив'язував клунок. Вона перетягала клунок, і тоді вже спокійно перестрибував і я. Зі старим біди не було. Бебі легко перелітала з ним через ями й прірви. Затримуватися на розпеченому базальті не дуже приємно. Навіть крізь азбестові панчохи нам дошкуляв жар.

Нарешті, перед самим виходом з печери, ми натрапили на прірву в сім метрів завдовжки. Ніхто з нас не відважувався на такий довгий стрибок. Внизу зяяла жахлива глибина, обминути яку не було можливості. А Бебі давно вже була по той бік. Глянувши звідти на нас, вона помітила нашу розгубленість. Мудра ведмедиця не вагалася, швидко струснула з себе старого й повернулася до нас, не боячись провалля.