Читать «20 000 років під кригою» онлайн - страница 24
Мор Йокаи
Те, що я побачив у підземеллі, скидалося на справжній музей.
В сланцьових плитах виднілися відбитки листя, дерев, цілих гілляк, залишки прадавніх жуків, метеликів, рибин і птахів, летючих ящірок тощо. Хто зібрав оцю багату й різноманітну колекцію? Тут і жителі суші, і прісних вод, і морських глибин, тварини, що літали в повітрі, і наземні рослини.
Слюдистий сланець часто ховає в собі й дорогоцінні метали. Не раз я натрапляв на багаті срібні жили та пасма чистого срібла, а на одному місці між чорним камінням блищали чудові самородки щирого золота. Та я кинув тут і золото і срібло!
Я шукав повітря й води!
В шарі слюдистого сланцю води не знайдеш. А в моїй флязі води лишилося всього тільки на кілька днів. Я не розраховував на таку довгу мандрівку і захопив з собою тільки дванадцять літрів води, та й ту напочатку не дуже беріг.
Та й звідки візьметься тут джерело? Хіба можливі тут опади? Наді мною царство вічного льоду. Там не виникнуть джерела, не впаде дощ, бо той лід ніколи не тане. Однак я все ж сподівався, що воду знайду. Якщо теплота мідної копальні розтопила стовпи льодової печери, то може трапитися і так, що жар новоутвореного базальту розігріє цілу гору, на її схилах розтане крига, і вода десь, певно, просмокчеться крізь скелі.
Тільки на це я, власне, і сподівався. До льодової печери я вже не міг повернутися, щоб поповнити свої запаси води, бо на моєму шляху постав базальтовий грот. А в тому гроті така спека, що через нього не пройти. Однак я не можу чекати, поки повітря суміжних печер змішається з гарячим повітрям і в усіх шарах стане більш-менш стерпним для людини. Хто знає, коли це буде? Я мушу йти вперед!
Тріщина між порушеними сланцьовими шарами спочатку вела впоперек, далі попрямувала стрімко донизу. Стіни цієї тріщини такі рівні, що спускатися по них було мені не під силу. Знову взяв я мотузяну драбину і прив'язав її до хребта Бебі, вона залишилася нагорі, а я спустився вниз. Потім ведмедиця зручно й спритно посунулася за мною й сама. Якщо буде потреба повернутися назад, то Бебі полізе з драбиною на поясі першою, а я — за нею.
Найбільше заважав мені багаж. Його доводилося волочити крізь найвужчі коридори.
Ми вже майже на двадцять метрів спустилися отак по прямовисній кам'яній стіні, а знизу все ще віяв прудкий вітер. Та як тільки ми потрапили на дно, вітер ущух. Ми опинилися у вузенькому дуплі, в якому двоє ледь-ледь могли вміститися. Звідси не було ніякого виходу.
Бебі злякано поглядала на мене, стрижучи вухами.
— Не бійся, Бебі! Біди немає! Ти чуєш, як дзвенить під ударом молотка стіна, що перегороджує нам шлях? Недалеко вже й визволення. Цю стіну ми завтра проломимо. Та спершу мусимо відпочити, бо ми не спали з тобою вже півтори доби.
Треба заснути хоч на кілька годин. Адже для нас це була потрійна ніч. Ніч сну, ніч підземелля, і полярна ніч, яка триває півроку.
