Читать «Кодло» онлайн - страница 57

– На годину, не менше, - суворо зауважила я, вдягаючи теплі капці.

Ми вийшли до вітальні, де я відразу ж впала у своє улюблене продавлене крісло, а Еван сів на свої улюблене широке підвіконня. У вітальні чомусь було навіть трохи тепліше, ніж в нашій кімнаті. Можливо, за рахунок "чайної" машини, вода в котрій весь час перебувала на межі кипіння. А може, через те, що повітря тут постійно прогрівалося великими групами тих, хто приходив сюди грітись. Цікавий казус… Втім, зараз у вітальні крім Евана і мене нікого не було. Цей факт на якусь коротку мить викликав у мене незрозуміле занепокоєння. Нісенітниця! Це ж Еван, мій бойовий товариш, котрого я добре знаю… Цей останній аргумент змусив мене самокритично усміхнутись.

– Чого шкіришся? - поцікавився він, очевидно, не зрозумівши моєї гримаси, - Цілуватись не будемо, і не сподівайся.

– Ти що, Еван, геть здурів? Які ще цілунки?

Я, чесно кажучи, була трохи шокована. А потім зрозуміла - він же теж нервує! Лише чому?

– Ніякі. Я ж кажу, що не будемо, - похмуро мовив він.

– А, добре… Домовились. Добре, що ми це відразу з’ясували. Але ти все ж таки зізнайся, яка халепа змусила тебе витягати мене з теплого ліжка, коли я вже майже спала?

Ну гаразд, я трохи викривила правду, але, зрештою, кому то шкодить? Еван тяжко зітхнув.

– Я… я хотів з тобою поговорити.

Оце новина! Цікаво, це те, що я думаю?

– А чому зі мною, а не, скажімо, з Бояном, твоїм альтер его?

– Так чортяка пішов до дами, - хтиво заусміхався Еван.

– Справді? А до кого?

– Та до Яни, ну, знаєш, з мілтонівської групи. Така смаглявка з великими е-ее… перспективами. Ну, це справи не стосується.

– Гаразд. Якщо поговорити заманулося - в тебе є чудова нагода. То що тебе цікавить? Останні новини театру? Політичні скандали? Інтимні пригоди?

Ну що ж, коли я згадувала про істеричну ейфорію, я, принаймні, не брехала.

– Та чекай! Я ж серйозно!

– Вибач, - я насилу стерла з лиця хижий оскал, - Так про що мова?

Еван замислився. Таким серйозним я його давно не бачила. Насправді, не бачила ніколи. Навіть коли він збирався бити Алекса, і то, це було якось більш… азартно, чи що. З почуттям. Еван взагалі належав до тієї категорії людей, котрі виглядають привабливо лише тоді, коли чимось захоплені. Так що така задумливість явно не йшла йому на користь. Нажаль, я не могла сказати йому про це, вроджений такт не дозволив.

– Мова про Дафну. Взагалі, про цю ідіотську ситуацію…

– А, ясно. Тобто, навпаки, нічого не зрозуміло… Еван, я ж знаю не більше твого, - я придивилась до виразу його обличчя: щось тут було не так! - А може й менше? Набагато менше? Ну, я маю рацію?

Він кивнув.

– Розумієш, є деякі речі, які краще не афішувати. Особливо в таких обставинах. Вчора ми з Дафною трохи, е-ее, посварились…

– Справді? А через що?

– Через те, що вона… Ми з нею…, а вона в цей же час… І я…

Еван замовк, опустивши очі додолу. Оце чудасія!

– Так що вона? Ну, не муч! Що сталося?

Він зітхнув, піднявши на мене змучено-іронічний погляд.

– Ну добре. Ми з Дафною уже деякий час, гм, зустрічаємося. Ти мабуть, помітила. Не могла не помітити. Так от. Все було б добре, якби не її захоплення Артом. Дитяче захоплення, справді. Тільки якраз вчора ввечері я, прогулюючись лекційним корпусом, надибав на них. У досить недвозначній ситуації.