Читать «Кодло» онлайн - страница 37

– Лише не лякайтесь. Помирати у фізичному сенсі зовсім не обов’язково. Ця вправа належить до славетного "театру жорстокості" Антонена Арто. Ви не уявляєте, наскільки це важливо! Все, що ми робили раніше, всі ваші спроби створити образ - це була лише робота над інструментарієм. Все це ніщо, коли немає внутрішнього розуміння, немає відчуття реальності того що відбувається з вашим персонажем. Смерть - це маргінальне переживання і тут, якщо у вас немає єднання з персонажем, фальш буде особливо помітною. Якщо ж вам вдасться пройти через цей своєрідний катарсис, ви навчитесь "ловити" це відчуття… Ще мушу вас попередити: смерть не буває безпідставною, ви не можете просто йти собі, а потім байдуже впасти додолу. Ви повинні пережити цей процес… Жах, біль, розпач, можливо навіть, полегшення… Ну що ж, давайте спробуємо.

Звісно, спершу охочих не знайшлося: завдання було не з приємних. Потім наш гіперактивний Еван, котрий, я так підозрюю, мав особливі підстави покрасуватися перед викладачкою, та ще й просто полюбляв бути в центрі уваги, запропонував свою кандидатуру. Не знаю, який чудернацький спосіб загибелі він обрав, але виглядало це відверто дивно - він впав, скрючився і почав, посмикуючись та стогнучи, качатись по підлозі, потім його рухи сповільнилися і зрештою бідака завмер на підлозі з висолопленим язиком. Ми з Дафною винагородили небіжчика бурхливими оплесками.

– Ну що ж, - мовила професорка, - дуже артистично. А що це було?

– Мене вкусила муха цеце, і я помер в страшних корчах, - гордо повідомив Еван, підводячись і обтрушуючи штани.

– Винахідливо, згодна. Але не переконливо. У вашому виконанні це був швидше фарс, ніж трагедія. Що ви відчували в цей момент?

– Ну, це було якось неприродно… Але ж, панна Демінор, ви мені вибачте, ви ж самі казали, що гра повинна складатися з пам’яті і втілення. А тут - яка ж пам’ять? Я, нажаль, ще не мав досвіду, е-ее, помирання.

– Не переживайте, ще все попереду, - втішила його професорка, - Моя відповідь на ваше запитання: просто дайте вихід усім своїм найбільш деструктивним прагненням. Спочатку, звісно, слід сконцентрувати їх в собі - певна, ви маєте що згадати - і спрямувати на самого себе… Тепер, - вона повернулася до нас, - подумайте, згадайте і - прошу на сцену.

Професорка таки змусила нас пройти через це. В якийсь момент я зрозуміла, що це не так страшно, швидше навіть цікаво, і ось, я вже ледве стримувалась, щоб не вискочити перед аудиторією для виконання завдання. У всіх нас був свій метод і свої особливості помирання - Влад, наприклад, застрелився, але ще кілька секунд стояв, роздумуючи, як йому краще впасти. Боян топився - і це було досить переконливо, схоже, в нього вже був досвід невдалого занурення. Дафна різала собі вени - треба було бачити, з якою відразою! А от Ангела мене таки справді вразила - вона труїлася. Але це було так… правдоподібно! Вона навіть почала кашляти і задихатись, і професорці довелось її зупиняти, та навіть після цього вона сиділа, дрібно тремтячи, все іще переживаючи свою особисту трагедію. Я ж не вигадала нічого кращого, як впасти в урвище. Ну, падати мені особливо не було куди, тож основна частина мого помирання відбувалася в процесі балансування на краю прірви. І, слід сказати, я так захопилася, що, падаючи, сильно забила собі коліно.