Читать «Птахи з невидимого острова» онлайн - страница 48

Олізар лежав напівмертвий. На порожньому ложі, розкинувши руки й ноги, наче розіп'ятий, наче птах у невиданому польоті горілиць, очі його проглядали у бліду, каламутну щілину; вуста розхилилися від болю чи від вистражданої немочі; волосся вростало у ложе, як у землю, і пило сік земний, розпускаючи у тій землі корінчата, його поволі крутило у хвилях притомності й непритомності; похитувало, наче оце вперше потрапив у бурю морську. Йому здалося, що поруч залопотіли, приємно обвіюючи, два білі крила - сів біля узголів'я білий птах. Видзьобував його вросле в ложе волосся, зривав корінці, якими він приріс до землі і тяжко стогнав - не міг той птах перетворитись у жінку.

– Дай мені розраду, - прошепотів Олізар. - Тут мені й поговорити щиросердно ні з ким!

Але птах не міг перетворитись у жінку, він тільки постогнував.

– Занеси мене в дім отній, пташе, - шепотів Олізар. - Мені вперше здалося, що не побачу його ніколи.

Але птах тільки заклекотав безсило в його узголів'ї - був прирослий його коханець до землі.

– В тебе ж є крила, пташе! - стогнав Олізар. - Коли б мені такі крила, я б зміг би вибратись із цієї ями! Стань моїми крильми, пташе! Стань моїми крильми і винеси мене звідси!

Птах махав крилами. Стояв у нього на грудях, натужно впиваючись у них пазурами, й махав, махав. Тужився той птах, бо й справді хотів допомогти, але тільки запускав кігті все глибше в тіло його - не мав сили підняти такий тягар.

Олізар стогнав від болю, бо ті пазурі роздирали йому груди, допомагав птахові, зводячись, підпирався ліктями, але й це не допомагало. Тоді зітхнули вони обидва, і птах вийняв йому з грудей пазурі, обвіяв йому турботливо рани, торкнувся дзьобом, наче цілував, і злетів під стелю. Розвернувшись у польоті, ще раз обвіяв Олізара і вдарився грудьми об стіну. Прорвав її і поринув все вище й вище, туди, до місяця, де зорі й хмарки, адже і його біль був немалий. Летів, посвистуючи широкими крильми, а коли спустився на свій невидимий острів, вирвався з його горла крик, наче був журавлем і прощався з обжитим своїм гніздом…

25

У вікні стояв місяць, зазирав досередини й виманював туди, де сонно мерехтить роса і де завмер на ґанкові неспокійний дід із материних казок. Але сьогодні Олізар не міг вийти - по всьому дому лунали важкі князеві кроки. Ходив і бурмотів під ніс прокляття, і це бубоніння, яке відлунювало і в Олізаровім покої, змушувало його ставати обачним, хоч він і хотів перемовитися з Розенрохом. Хотів запропонувати спілку, приєднати до себе й пані Павучиху, в якої все-таки добре серце, змовити й Гальшку, а через неї - всіх дівчат: вони могли б домовитися, порозумітися і позбавитися хоч би оцих клятих ґудзиків. їх стало б у спілці семеро, і вони б постали супроти п'ятьох, адже вони там, на галері, також були без зброї…

Важко ходив, гупаючи, князь, зітхав, постогнував, часом щось пив - хлюпотіло й чути було спраглі ковтки. Олізар озирнув захисну сітку над собою. Була зсунута набік, очевидно, порушили вони її з Гальшкою. Він підтягнув сітку і вгорнувся покривалом.