Читать «Птахи з невидимого острова» онлайн - страница 49

«Хай собі ходить той безумець, - думав він, - я зморений та вичерпаний. Немає сили й пальцем кивнути!»

Було йому затишно й тепло під укривалом. Він подумав: хай би прийшла до нього така смерть - у солодкому півзабутті. Все тіло його розслабилось і відмирало частинами, як відмирають стебла трави. Він не знав, де поділись його ноги, де руки пропали в цьому срібному сутінку; здіймалися високо груди його - очі зникали, вуха і вуста. Палав ще кутик мозку, на грудях постогнували рани - це був солодкий і теплий біль, - десь глибоко в ночі почувся розпачливий погук птаха. Плакав його перший сон, що йшов до нього на тонких і довгих, як у павука, ногах. Мав біле тіло, складені крила і довгий, на милю, дзьоб. Сльози його камінням стають, що тужавіє вночі під місячним світлом, - лискучі, яскраві смарагди; думки недодумані, думки згублені та вбиті - ось що таке ті нічні смарагди! Згасли його груди, і заснули рани на них, ледь-ледь жеврів, як місяць-молодик, шматочок мозку, і Олізар подумав, перш ніж згас той молодик, що це теж смарагд надкоштовний - шматочок тліючого мозку в темряві, молодик сподівань людських, молодик життя!…

…І тоді змилостивилася над ним вишня сила. Він пішов уявно вишневою просікою, осінь лежала на деревах, листя було бузково-жовте й пахло; боліло йому серце, очі його приплющилися, а ці дерева, й просіка, і бузково-жовте листя густо залилися сонцем; довкола пострибували гладкі стовбури із світлими, як порізи, поперечними смужками, і пеньки з кількома пагонами коло них - обплело ті пагони срібне павутиння; його чоботи ступали по вогкому бузково-жовтому килимі; горів чистим бурштином глей, він зламав кілька грудочок і рушив далі, жуючи солодку, запашну і клейку живицю; від руху щелеп тремтіли в нього на щоках живчики; волосся ворушив вітер, налягав на спину, а коли дмухнув сильніше, чуб упав на очі - біла шапка гарячого й сухого снігу. Так, він ішов простоволосий, голова його сиво палала, не мав жодної темної волосини, обличчя оточила так само сріблиста борода, наче приклеїлася йому до обличчя ніжна сніжно-біла ласка, він жував пеньками зубів глей, і сам поступово обплутувався з ніг до голови павутинням. Знав: з пеньків його зубів вже не виростуть пагони, але очі в нього залишилися молоді - палають розумом і теплом. Він ішов до будинку в глибині, того самого, обриси якого майже стерлись у пам'яті, чоботи були напіврозвалені, і з дірок визирали темні, поморщені пальці - біліли тільки облущені нігті. Чим більше гріло сонце, тим пружкіше ступав і тим радісніше світилися його очі. Бачив уже ґанок, біля якого золотом горіли два клени, а вся земля довкруж була встелена яскравим, але вже підсохлим листям. На ґанку сидів такий же, як і він, дід, так само білий, так само дивився на нього ясними й розумними очима. Шкіра обличчя його - пергамен старий і потемнілий; так, вони були схожі один на одного, вони під цим сонцем - як дві краплі води, і Олізарові підвернулися ноги, він упав коліньми в жовте шарудливе листя і притулився до землі обличчям. Не міг устати, бо білий хорт болю випивав йому серце, кров його і радість його; жовтий смуток скував щелепи чи, може, склеїв їх отой зірваний глей; Олізар не міг стояти перед цим старим на ґанку, адже був недостойний його. Через те не бачив сліз, які покотилися з батькових очей, він не знав, що і в батька - двійника його - так само випивав серце, радість і розлучення білий хорт болю, що і в батька пропали всі слова, що він став німий, як камінь, і тільки й міг що плакати - щасливий той, хто пустив од себе пагони, і двічі нещасливий той, в кого пущені пагони нещадно витнуто сокирою.