Читать «Птахи з невидимого острова» онлайн - страница 46

– Дякую! - сказав трохи розчулено Олізар. - Але коли він мене вб'є, чи не буде це для мене звільненням?

Пані Павучиха випросталася, і її обличчя закам'яніло.

– Ви сказали таке, - мовила вона урочисто, - за що варто було б вас катувати втретє. Думаєте тільки про себе, пане, і забуваєте, що, окрім вас, ще є люди. Ті, які сподіваються дістати звільнення з вашою допомогою. Отож, вважайте, що не казали свого лихого слова. Я добра, пане, і попереджаю, щоб більше такого від вас не чула.

– Гаразд, - сказав, схиливши голову, Олізар. - Я не все розумію у ваших словах, але хай буде так, як хочете… Мені пече моє невільниче тавро, пані… Може, якось допоможете?

– Допомогти можу, - сказала добродушно пані Павучиха. - Пийте оте зілля, що приготувала. Воно в слоїку біля вашого ліжка.

– Це зілля, що його пив і Розенрох?

– Так, пане. Воно дуже помічне, хіба ви того не завважили?

– Я це завважив, пані. Але гірке з нього похмілля.

– Чим солодшає питво, тим гіркіше похмілля, - сказала пані Павучиха з піднесенням.

24

І все- таки він лишався спокійний. Неквапно перейшов сіни і відчинив двері. Ключ стримів зсередини, і він, повагавшись, провернув його в замковій щілині. Загадна усмішка блукала по його вустах; відчував на душі дивний спокій, оту тишу, яка буває перед бурею. Але не думав ні про бурю, ні про небезпеки, які чатують на нього. Все те лишалося за непроникною завісою, за неперехідною стіною. Гостро боліло йому на плечі тавро невільника. Підійшов до вікна, сонце вже вгрузло в стіну, горів тільки святобливий німб, і розсипалося навсібіч проміння. Він жив коротесеньким ментом, у якому вміщалося його єство, -під цю хвилю не мав ні минулого, ні майбутнього. Минулого тому, що його вже не може бути, а майбутнього, бо його ще нема. Все сплелося в один тісний клубок, і хоч до нього й вели зусібіч стежки й дороги, він обірвав їх, як обривають павутину, проходячи лісом. Не було в серці ні болю, ні радощів: осінь стукала до нього волохатим пальцем. Чув отой однотонний, спокійний стукіт - осінь розливала від себе червоні струмки.

Маленька пустка холола в його грудях. Навіть пісок не вкривав її, пустка - це нічого. Може, тільки біла барва, а може, й ніякої барви…

Небо перед ним укрилося брижистими хмарами, вони раптом пожовтіли - жовті хмари над дивовижно ясною пружкою з темно-синіми ямами; там теж - пустки, і у них уже почали в'язатися драглисті вузли тьми. Вони скоро набрякнуть і розійдуться по цілому небі - барви спокійно повмирають. Устелене опалим листом небо - дерева в райських садах теж не вічнозелені; гостре про-чуття, як прокіл списа чи шаблі, - тиша до нього йшла. Біла барва, по якій розповзається, наче зірка, кривава пляма - тягне вусебіч гострі шпичаки.

Сутінь пливла на землю від темних ям, як безконечні хвилі прозорої темної передгрозової тиші; на дні тієї темряви починав тихо народжуватися страх. Підіймав його на крилах пітьми, щоб потім жбурнути донизу. Заплющився, чекаючи, що ось-ось це станеться, що жбурне його незрима сила долі і стане він кривавою краплею на лиці землі нашої; але ні, він стояв на твердій підлозі й похитувався - була та підлога як чардак каторги. Так, він плив, він не покинув каторги, він усе ще веслує. Його на певний час звільнили, змінили, і він, побрязкуючи кайданами, іде до свого ложа, щоб покласти на нього смертельно втомлене тіло…