Читать «На полі смиреному» онлайн - страница 13

Він звів голову, обличчя його було залите яскравим білим світлом і від того здавалося маскою.

– Мені виповіла свій біль жінка твоя, - сказав Петро. - Вона приїздила сюди і хотіла з тобою побачитися, але ти сховався тоді, князю!

– Бо не було чого ятрити давні рани. Жінки швидко забувають свій біль, і не печися з-за того. Більше вона не шукатиме зустрічі зі мною.

– Мені виповіли свій біль діти твої. Вони плачуть і тужать за тобою.

– У дітей коротка пам'ять. Скажи, що батько їхній помер.

– Ти залишив плач неутішний братам своїм…

Святоша іржаво засміявся:

– Брати таємно радіють на відступництво моє. їм залишилася моя волость.

– Так само й бояри твої, котрі служили тобі і гадали, що через тебе стануть великі і славні, зараз, позбавлені твоєї любові, нарікають на тебе.

– Бояри знайдуть утіху в службі іншому князеві.

– Тоді не знайду її я, - сказав Петро і змахнув собі з ока сльозину. - Той, що виростав разом із тобою і кого ти врятував від смерті. Той, з ким завжди ти розділяв думки свої і хто умів тебе слухати.

– Тепер мені нема про що говорити, - звівся з колодки Святоша. - Єдина розмова моя - молитва, а окрім того, не маю я ні до чого слів. Ще я хочу смиренно служити братії своїй хоч би й рубанням дров.

Він знову змахнув сокирою, блиснуло в лезі сонце - колодка від того удару хекнула, але не розкололася.

– Не звик ти, княже, до такої роботи, - сказав, також вставаючи з колодки, Петро. - Варто поберегти тобі здоров'я і не губити плоть безмірною працею й повстримністю. Бог хоче не посту чи праці непосильної, а чутливого й чистого серця.

– Не можна мати в цьому світі чистого й чутливого серця, не відрікшись, - сказав, повернувши залите ясним зимовим сонцем лице, Святоша. - Я добре пізнав його і побачив: несила змінити його одному чоловікові, та й багатьом чи можливо! Змінити можна тільки одежу, а світ як був повен зненависті чи злоби, таким і залишається. Спокій для себе можна знайти тільки через рівновагу духу, відтак і боротьби позбуваєшся, якою палиться світ.

– Світ палиться, бо він живе, - сказав Петро. - Ти правий, князю: велика боротьба в ньому точиться: добро зі злом змагається, темрява із світлом. Що ж було би із тим світлом, коли б усі яснодухі, всі, хто добре чинить, відреклися б від нього? Тьма велика заповнила б цей світ, і не було б їй ні кінця ні краю.

Святоша знову звів сокиру, і цього разу колодка розкололася.

– Бог знає, кому якого жеребка уділяти, - сказав Святоша. - Бог знає, чи посилати на цей світ темряву, чи світло. Ницих же він відводить сюди…

Він знову звів сокиру, і це був такий удар, що сокира, перебивши колодку, врізалася у мерзлу землю…

Цю розмову підслухав я, раб божий Семен, автор цих записок, прийшовши під той час до свого приятеля, кухаря Спиридона. Сидів я там біля1 вікна, коло якого рубав дрова Святоша, дивився на залитий неймовірно яскравим сонцем засипаний садок, дерев'яну стіну, стежку, що йшла попід цією стіною, і на блідо-голубе небо, в яке та стіна впиралася. Я їв задимлену рибу, якою пригостив мене Спиридон, і мимовільно вислухав викладене тут. Після того Святоша ще довго рубав дрова, а його приятель, потоптавшись біля нього, запропонував свою поміч. Святоша відмовився, і Петро пішов геть, раз по раз зупиняючись і озираючись. Я все ще дивився на те, як рубає Святоша, а найбільше дивився на небо. Було воно в той день таке бліде й випите, що майже пропав з нього блакить - лишилася тільки розводчена синька. На ніч ударив мороз, і від нього тріщали, аж пострілювали, дрова у повітках і дерев'яні стіни.