Читать «На полі смиреному» онлайн - страница 11

З такими думками стояв я у закутку, і мене раптом схитнула сумна хвиля. Я аж заплющився, перечікуючи, поки заспокоїться душа.

– Чом стоїш тут, сину? - почув я рівний, рипливий Єреміїн голос.

Проти мене світилися його великі зелені очі, що були як передчасно опале на сніг листя.

– Та от подумалося мені, - не моргнувши, збрехав я, - чи не допомогти вам до келії дістатися.

– А поможи! - сказав старець. - Ноги мої як неживі, і важко мені ступати.

– Скільки вам літ, отче? - спитав я смиренно, ведучи його під руку.

– Не лічу я своїх літ, - сказав трохи невдоволено Єремія. - Гріхи свої треба лічити, не літа. Чув, що розповідав отцю ігумену?

– Дивовижна то річ, - сказав я.

– Розкажи це братії, - мовив старець. - І поділи з кимось, хто буде покараний, його покуту. Боголюбне це діло - ділити з кимось покуту.

– Ви, отче, справді все знаєте? - спитав я. - Хотілося б мені запитати у вас дещо.

– Запитуй, - сказав байдуже старець.

– Чи не утяжує вас у старості велике знання ваше?

– Бісівське знання утяжує, а богодане ні, - відповів він. - Давай спинимося, брате, захутко ти йдеш.

– А як розрізнити його: бісівське й богодане? - спитав я.

– Сумніву не треба мати, - озвався, віддихавшись, старець.

Ми пішли далі. Єремія простував у напрямку била. Там лежала колода, на якій він любив висиджувати. Весь вільний час бовванів на тій колоді і чи думав, чи подрімував. Я допоміг старцеві опуститися на колоду.

– А чому про таке запитуєш? - спитав він, осяваючи мене зеленим світлом своїх неймовірних очей.

– До мене колись теж прийде старість, - сказав я. - Хочу зустріти її з богоданим знанням.

– Молитися тобі треба більше, - сказав Прозорливий. - Дивлюся на тебе й бачу; дуже тобі молитися треба.

– Чому ж саме мені, отче?

– Гріх ховаєш сокровенний. За цей гріх не карають, але стерегтися його треба, немалий-бо він.

– Що ж це за гріх?

Старий мовчав, тільки дивився на мене й жував губами. Я ж терпляче чекав, витримуючи той його пронизливий погляд.

– На інших ти не подібний, - сказав нарешті Єремія. - Щоб не з'їла люта гординя, до інших уподібнюватися треба.

– Але ж, отче, - сказав я зовсім тихо, - ви самі ні до кого не уподібнюєтеся!…

– Значить, гріх цей і на мені лежить.

Він заплющився і поринув у звичне заціпеніння. Я ж дивився на нього з німим подивом: обличчя його було біле як сніг. Білі вії лежали на білих щоках, і біла борода виростала із зовсім білої шкіри. Довкола світало. Тремке світло розливалося над землею, начебто хто махнув білим плащем, і від того плаща залилася земля світлом. Можливо, був це той-таки купець, що про нього стільки сьогодні говорено, а може, десь поруч виклюнулося з землі безліч білих квітів. З них спурхнули мільйони сніжно-білих метеликів і раптом полинули в небо, в якому почали розчинятися й розтавати, перетворюючись у ефірне, трепетне світло, що ним густо наповнилися хмари. Десь угорі творилося чарівне дійство: плавилася темінь і з'являлася непорочна голубінь.