Читать «На полі смиреному» онлайн - страница 12

– Дозволите мені, отче, йти? - спитав я тихо.

Старець хитнув. Я повернувся й пішов. Тоді до мене раптом гукнув той-таки голос, тільки не був,він цього разу рипучий і тремкий:

– Гей, брате Семене!

Я повернувся. Якийсь мимовільний острах раптом омив мені серце. Очі в старця були розплющені і нагадували першу зелень, що пробивається з-під снігу.

– Там до тебе ззаду квітка причепилася, - сказав він, і на вуста його лягла та ж таки, якою він і в церкві всміхався, усмішка. - Це вона, та ж таки - ліпка!

Розділ IV, в якому розповідається про Святошу, колишнього князя чернігівського

1

Зводив над головою сокиру - блискуче лезо спалахувало над ним. Вдаряло щосили об колодку, і та з лускотом розпадалася. Летіли на сніг тріски, довкола все було засипано ними, жовтими й пахучими; Святоша знову зводив сокиру, і знову хрупко розламувалася колодка. Пахло живицею, і цей тонкий, ніжний пах нагадав раптом Святоші лови, гавкіт собак і блиск розпалених очей у ловчих. Він скрипнув зубами і змахнув сокирою: обличчя його стало понуре, а на лобі збіглися глибокі і скорботні зморшки. Топтався по снігу личаками, від того лишалися хрестаті сліди, і весь сніг було ними покрито. Жовте дерево сяяло під іскристим холодним сонцем, пара клубком звивалася над куколем, наче колишній князь чернігівський димів. Рубав він монотонно й неспинно, і чорнявий чоловік, одягнений як князівський отрок, спинився неподалець, з сумом дивлячись на Святошу і його роботу.

– Слава Йєу! - сказав неголосно.

– Вовіки слава! - озвався чернець і спинив сокиру. Прийшлий схиливсь у поклоні.

– Я вже тобі казав, - Святоша говорив хрипко, слова ледве виривалися разом з парою крізь стиснені вуста, - не віддавай мені почестей.

– Не під силу це мені, - сказав пришелець. - Я надто зобов'язаний тобі, князю!

Святоша сів на колодку, кивнув сідати й пришельцеві.

– Я бачу, Петре, що ти вірний приятель, - сказав так само хрипко. - Чи, може, тебе до мене послано?

Петро похитав головою.

– Я покинув уже все те: жінку й дітей, дім і владу, братів і друзів, рабів і села. Вже нічого не в'яже мене з тим світом, бо все оманливе в ньому. Все земне тече й минає, і тільки майбутні блага неперехідні. Царство небесне, яке бог приготував тим, що люблять його, безконечне.

Петро сумно похитував головою.

– Але бог заповідав і любов, - сказав він, дивлячись собі під ноги. - Там, у світі, залишилося багато таких, що любили тебе, князю, і потребували любові твоєї. Відштовхуючи ту любов, чи наближаєшся ти до бога?

– Відштовхую любов марнотну заради любові вічної, - так само хрипко говорив Святоша, і з рота його клубилася сіра пара. - Зрештою, - він хрумкнув зубами, - у світі не тільки любов марнотну я залишив, залишив я там ще більше ненависті: не можна тримати владу без насилля. Не годен я вже того…