Читать «РАЙ.центр» онлайн - страница 14

— Ні, братчики... Не треба, — безпорадно.

Так Макар із Гоциком дізналися, що у веселої азартної Люби теж бувають похмурі дні.

— Плюнь на них, — порадив Гоцик.

Вона раптом усміхнулася.

— Гей, голото! Не вистачало, щоб ми через жирних депресували. Будьте ви людьми, зваріть Любі кави, бо у Люби пальчики болять! Коли ми станемо багатими, жирних не буде. Тільки розумні. Повірте мені.

— Маєш аргументи? — спитав Макар.

— Звичайно, — на повному серйозі. — Ідеологію споживання винищать закони фізики. Жирні просто луснуть. Залишаться тільки розумні.

Розбурхалися. Півночі просиділи в тісній кухоньці. Шкода, що осінь з веранди вигнала. На веранді до ранку мріяли б. Обпікали губи гарячою кавою, серця — гарячими думками. Під ранок позасинали на килимку.

За день Люба знову зібралася у свої найми. Макар і Гоцик не повірили: невже?! Спочатку відмовляли, потім намірилися з Любою йти, а винахідливий Гоцик навіть запропонував свої шкіряні рукавички — про всяк випадок. Люба посміялася: не треба, і без рукавичок впорається. І тоді Макар вирішив використати останній аргумент.

— Не ходи, бо скурвишся, — сказав. — Звикнеш до того, що тебе можна принижувати. Ти задля цього у столицю припхалася? Чи, може, просто придурюєшся, що зневажаєш жирних?

Люба вже сумку з робочим одягом склала. Зупинилася. Руді кучері на потилиці закрутила.

— Мене столиця не скурвить. Я до Києва їхала, у вагоні всю ніч не спала, сама собі поклялася: що не по мені — то не для мене.

— І підеш?! — не повірив Макар. — Гордість у жменю і підеш?!

— Вже пішла! Не сумуйте, голото! — вискочила на веранду. На годинник у мобільному глянула: запізнюється. І — бігом.

За десять хвилин до четвертої — на місці. Привіталася до консьєржа. З усмішкою. Той аж у віконце визирнув — от дурна, спину гне як проклята, ще й радіє.

Три рази натиснула на кнопку дзвінка, що було виключним привілеєм стиліста.

— Ой! Вибачайте! — роздратованій хазяйці з посмішкою.

За пилосмок вхопилася. По вітальні. Біля крісла присіла, з десяток голок у нього встромила і далі — ніби нічого не сталося.

— Ти добре прибирай, руда. — Хазяйка зайшла до вітальні.

— На твоє місце сотня охочих!

Люба всміхається і головою киває, мовляв, чую, чую... Хазяйка здивовано на дівчину глянула — якась не така, як завжди. Треба буде ще голок накидати, аби цінувала... Подумки похвалила себе за винахідливість і... впала стокілограмовим тілом у крісло.

— А-а-а-а-а... — як різана.

Консьєрж почув. За серце вхопився. Кого ріжуть? Такий благополучний будинок.

— А-а-а-а-а...

Люба кинула пилосмок посеред вітальні.

— І тільки спробуйте поскаржитися. Тоді ваші фотки з Токо Моно по всіх газетах розішлю! — збрехала безжально жорстоко.

— А-а-а-а...

— Ага! — сказала Люба і пішла до дверей Відчинила — перед нею консьєрж переляканий. Усміхнулася. — «Швидку» викличте. Хазяйці зле.

— А сама? — простукотів зубами консьєрж.

— Звільнилася врешті...

За п'ять хвилин напружені лікарі «швидкої» ховали посмішки в куточках губ, клали боком товсту пані на носилки, кидали обережні зацікавлені погляди на предмети розкішного інтер'єру.