Читать «Боцман з «Тумана»» онлайн - страница 13

За зубчастою стіною сопок видно було сизу смугу Баренцового моря. Далі — широке димчасте покривало норвезьких гірських хребтів. Там залягли фашистські єгерські частини. Медведєв подовгу невідривно дивився в той бік, жував мундштук, і все більше укріплювалася і цілком оволодівала ним така дивна, на перший погляд, думка…

Він сходив униз і йшов до місця ремонту свого корабля.

Катер, витягнутий на берег, стояв на високих дерев’яних підпірках. Високо здіймався над землею зігнутий вузький кіль. Ще видно було на рубці старанно намальовану цифру «3» — кількість потоплених ворожих кораблів. Але червонофлотці вже роздягали катер, зчищали з підводної частини черепашки, що в’їлися в дерево, і стару облуплену фарбу.

Як різко виступали тепер усі рани, що їх дістав корабель в останньому бою! Пластир було знято, величезна пробоїна чорніла біля самої ватерлінії. Крізь неї видно було мотористів, які розбирали пошкоджений мотор.

Похмуро здіймалася над палубою пробита осколками і кулями рубка. Сиротливо височіла щогла без прапора і антени. Медведєв почував себе тут, наче в операційній у присутності тяжкохворого друга. Одного разу він почув розмову червонофлотців. Підійшов непомічений, зупинився під кілем біля широкого плавника руля.

Медведєв відразу розпізнав голоси. Говорив радист Кульбін звичайним своїм, неначе трохи сонним голосом.

— Чого це ти кислий такий? Закачало, чи що, на суші?

І, звичайно, відповів Фролов. Медведєв знав, яка дружба єднає цих таких не схожих один на одного матросів.

Фролов, жвавий, легковажний хлопець, корабельний дотепник і задирака, зараз здавався пригніченим і роздратованим.

— Черства ти, Васю, душа. Третій день по землі ходжу як сам не свій. Дивись, як покорчило мотор.

Помовчали. Працювали на палубі, перетягуючи якісь речі. Знову заговорив Фролов.

— А який катер! Швидкий, мов чайка. Три кораблі потопили, літак пустили на дно. А тепер що? На чужі кораблі розійдемося?

— А йому все одно вже на ремонт час, — тихо сказав Кульбін. — Ти чого його, Дімо, неначе ховаєш? Ми йому вогню більше дамо, нову рацію поставимо. Ще й як повоює…

— А хлопці? Ті, що загинули? Як у могилу їх опускали, мені сонце чорним здалося. Щоб не заплакати, щиро кажу, Васю, я собі губу прокусив. Золоті хлопці.

— Війна! — прозвучав схвильований голос радиста. — Сльозами, друже, справі не допоможеш. У матроса сльози — все одно що кров…

— Я б зараз на сухопуття пішов, — сказав Фролов пристрасно. — Віч-на-віч з німцями зчепитися. Кажуть, командир рапорт подав — у морську піхоту. От би з ним, поки тут корабель лікують. Пішов би ти, Васю, теж?

— Не знаю, — роздумливо відповів Кульбін. — 3 корабля підеш — назад можуть не повернути. Я моряком вмерти хочу, якщо вже вмирати доведеться…

Медведєв стояв, обіпершись на сталеве перо руля. Так, золоті хлопці! Як здружився він з ними за короткий воєнний час… Може, взяти назад рапорт, залишити все, як було, покластися на волю випадку?

Але через три години на борту рейсового катера він уже підпливав до причалу головної бази Північного флоту.