Читать «Боцман з «Тумана»» онлайн - страница 15
Микола Миколайович Панов
На одному з ліжок досі лежав наспіх ув’язаний картатий портплед. Настя спочатку вирішила взяти його з собою; а потім, коли загули мотори над дахами, квапливо забахкали зенітки і вдарила з рейду морська гармата, так і залишила на ліжку. Стояв на краю стола поламаний олов’яний солдатик, за яким Альоша так гірко плакав — уже пізніше, на борту буксира…
— Прибрати б кімнату треба, — сам собі сказав уголос старший лейтенант. Його голос, звиклий до корабельних команд, неприродно дзвінко пролунав у кімнатній тиші.
Він провів пальцем по столу. На пальці лишився бархатистий сірий шар. По скатерті простяглася біла виразна смужка.
Медведєв сів на ліжко. Зараз же встав, старанно обтрушуючи штани. Промайнуло в дзеркалі кістляве смугляве обличчя із зачесаним назад волоссям, з очима, які сумно дивилися з-під почервонілих повік.
— Постарів ти, Андрію! — знову вголос сказав старший лейтенант, причиняючи дверці дзеркальної шафи.
Розстебнув сумку протигаза, обережно дістав знімок. Лак фотокартки трохи покоробився і пожовк на краях від полум’я і води. Неначе потемнішало, стало старішим обличчя дружини з широко відкритими очима. Тільки Альоша посміхався, як і раніше, дивлячись кудись вбік, в далечінь…
Куди повісити карточку? Звичайно, поки що сюди, на те саме місце — над ліжком. Але цвяшок, який ледве тримався у стінці, похитнувся, рамка сковзнула за ліжко, Медведєв ледве встиг підхопити її.
Хтось обережно постукав у двері.
— Заходьте! — нетерпляче кинув Медведєв.
Офіцер у морській шинелі з трьома срібними нашивками на рукавах прочинив двері, приклав пальці до круглих окулярів під козирком кашкета.
Медведєв холодно козирнув у відповідь.
— Вам кого, товаришу капітан?
— Вас, — дружелюбно посміхаючись, сказав офіцер в окулярах.
— Ви, звичайно, помилилися, — похмуро буркнув Медведєв. — Я на базі тільки хвилин двадцять, не був тут кілька місяців. На жаль, не маю приємності знати вас…
— Зате я знаю вас, — неголосно сказав той, що ввійшов.
Він поклав кашкета на стіл.
— Наскільки я бачу, у квартирі більше нікого немає? Це мене влаштовує. Ми поговоримо про речі, які поки що слід знати тільки нам з вами… Моє прізвище — Людов.
ОСОБЛИВЕ ЗАВДАННЯ
Медведєв дивився запитливо. Відірваний від головної бази, проводячи весь час на катері — в бойових походах, в тренуванні, він був одним з тих небагатьох, яким ім’я Людова ні про що не говорило. Навпаки, цей капітан в окулярах, з явно сухопутною ходою викликав їхньому те почуття легкої зневаги, яке деякі моряки з бойових кораблів відчувають, зустрічаючись з береговим персоналом.
— Прошу сідати… — він зробив невиразний рух, знову побачив у дзеркалі своє змарніле обличчя, зняв кашкета, шукаючи очима, куди його покласти. — Але, бачите, тут таке безладдя. Давно потрібна велика приборка. Зараз зітру пил із стільця.
— Нічого, не турбуйтеся, — сказав усміхаючись Людов.
Медведєва вразило, що посмішка наче ніколи не сходила з цього вже не молодого, перетятого багатьма зморшками обличчя. Але, дивна річ, ця вічна посмішка не здавалася удаваною, недоречною. Щось дружнє, дуже привітне було в ній, наче внутрішнє світло осявало різкі, некрасиві риси…