Читать «Шхуна «Колумб»» онлайн - страница 202

Десь біля полудня професор зійшов на високий горб, озирнувся навколо, дивлячись на острів, море і лани на суходолі за протокою. Потім пильно оглянув місцевість навколо горба, озерце, наполовину вирубані кущі і згадав, як проводив тут початок своєї роботи з дочкою, як одного такого дня вдалині помітили людину з фотоапаратом. Професор важко зітхнув і глянув у бік висілка. Стежкою, що з'єднувала виселок з торіанітовими розробками, хтось біг. Не один, а троє. Хтось маленький значно випередив двох інших, очевидно, дорослих і, наче білий клубок, котився сюди. Двоє дорослих далеко відстали від маленького, але теж поспішали бігом.

— Що таке? — подумав професор. І звернув на те саме увагу одного з молодих робітників, що працював поблизу.

— Якийсь хлопчисько… Куди ж це він тікає? — зацікавився той. — Навпростець сюди біжить.

Справді, в одному місці, де стежка робила невелике коліно, обминаючи мілку калабаню, хлопчина, щоб скоротити шлях, прямо кинувся через калабаню, не шкодуючи штанів і розбризкуючи навкруги воду з грязюкою.

— А-а-а… Знайомий, — сказав робітник. — Я цього хлопчика знаю.

— Хто це?

— Синок маячного доглядача.

— Грицько?

— Він самий.

Тепер уже і професор впізнав хлопчика, але ні він, ні робітник не могли сказати, хто доганяє Грицька і наскільки відстали дорослі від хлопчика Тим часом Грицько вже злітав на горб. Переплигнув через якусь яму, шугнув через куш кропиви. Ноги в нього були подряпані, одна штанина роздерта, обличчя червоне, очі блищали, але не страхом, а. радістю. Він добіг до професора і звалився з ніг. Так задихався, що не міг говорити. Професор бачив, як у синіх жилках на обличчі хлопчика швидко пульсувала кров. Ананьєв схилився, підвів малого, вихопив хустинку і крикнув:

— Води!

— Дя-дя-дядю… — промовив уривчасто хлопчик. — Люда жи-жи-жива… Там несуть лист від неї…

Професор, не випускаючи хлопчика, відчув, що в нього темніє в очах і підламуються ноги. Молодий робітник підтримав його.

IV. ЧАС УПОВІЛЬНЮВАВ СВІЙ БІГ

Люда зняла телефонну трубку:

— Алло!

— Попросіть командира, — ледве чутно прохрипів чийсь голос.

Кілька секунд дівчина мовчала, а потім відповіла:

— Командир — я!

— Хто це? Ви збожеволіли?

— Ваш піратський човен вже належить не вам. Ваш командир утік. Старший офіцер загинув. Пропоную слухатися мене, представника Радянського Союзу.

Відповіді не було.

— Алло! Алло! — сказала дівчина. — Хто зі мною говорить?

Помовчавши, той самий голос відповів:

— Машиніст-електрик… Старший механік знепритомнів. Нам не вистачає повітря.

— На поверхню дано повідомлення про аварію підводного човна. Викликано на допомогу епропівців. Які у вашому розпорядженні є рятувальні засоби?

— У нас не працює жодний механізм, крім телефону. Ми нічого не можемо зробити.