Читать «За річкою, в затінку дерев» онлайн - страница 109
Ернест Хемінгуей
Ось зараз гукну того лобуряку та й поїду на ферму, чи як її там,— мисливський будинок, чи що. Полюванню кінець».
Розділ XLII
Полковник випростався, двічі вистрелив і замахав рукою до човняра, щоб той ішов до нього.
Човен плив поволі, всю дорогу доводилось ламати кригу; човняр позбирав дерев'яні вабці, спіймав підсадну качку і сунув її в мішок, а собака, сковзаючись по льоду, попідбирав убитих качок. Гнів у човняра начебто минув, і вигляд у нього був задоволений.
— Малувато набили,— сказав він полковникові.
— З вашою поміччю.
На цьому й скінчилася їхня розмова; човняр акуратно поскладав качок на носі, догори черевцем, а полковник подав йому рушниці та складаний стільчик з ящиком для патронів.
Полковник заліз у човен, а човняр подивився, чи вони не забули чого в бочці, і зняв з гачка щось схоже на фартух з кишенями для патронів, який там висів. Потім теж сів у човен, і вони повільно, насилу пробиваючись крізь товсту кригу, попливли туди, де видніла бура вода каналу. Полковник щосили відпихався довгим веслом, як і дорогою сюди. Але тепер, коли яскраве сонце осявало снігові вершини на півночі та смугу осоки коло входу в канал, вони працювали дружно.
Із тріском пробившись крізь кригу, вони нарешті ввійшли в канал; човен одразу поплив швидше, і полковник сів, передавши весло човняреві. Його аж у піт кинуло.
Собака, що тремтів у нього біля ніг, переліз через борт і поплив до берега. Стріпнувши воду з брудної білої шерсті, він помчав додому заростями кущів та бурої осоки, — полковникові було видно, як колишеться гілля там, де він пробігає. Ковбаси він так і не одержав.
Полковник відчув, що весь мокрий, і, хоч був одягнений у теплу куртку, все ж таки ковтнув дві таблетки й відпив джину з фляги.
Фляга була пласка, срібна, в шкіряному футлярі. Під футляром, уже засмальцьованим і витертим, з одного боку було вигравірувано: «Річардові від Ренати з любов'ю». Ніхто не бачив цього напису, крім дівчини, полковника і гравера. Напис робили не там, де купували флягу. «Це було на самому початку,— подумав полковник.— Хто став би ховатися тепер?»
На ковпачку фляги було вигравірувано: «Р. К. від Р.»
Полковник подав флягу човняреві, той спочатку подивився на нього, потім на флягу і спитав:
— Що це?
— Англійська граппа.
— Покуштуємо...
Він відпив великий ковток і сказав:
— Спасибі.
— А-ви багато настріляли?
— Я вбив чотирьох качок. Собака підібрав іще трьох, підбитих кимось іншим.
— Навіщо ви стріляли?
— Вибачте. Певне, спересердя.
«А я хіба так не роблю?» — подумав полковник і не спитав, чого той сердився.
— Шкода, що такий поганий літ.
— Буває,— сказав полковник.
Полковник стежив, як собака біжить у високій осоці. Раптом той зробив стойку й завмер. Потім стрибнув і пірнув у траву.
— Знайшов підранка,— сказав полковник.
— Боббі! — гукнув човняр.— Апорт! Апорт!
Осока розступилась, і з'явився собака з диким качуром у зубах. Сірувато-біла шия та зелена голова розгойдувалися, наче голівка змії. В цьому русі була приреченість.