Читать «За річкою, в затінку дерев» онлайн - страница 108
Ернест Хемінгуей
Полковник згадав, як одного разу, завдяки примхливому воєнному щастю, він зустрівся ненадовго із своїм найкращим приятелем; це сталося у бою в Арденнах, і вони гнали ворога.
Була рання осінь, навколо височіли гори з піщаними дорогами і стежками, укриті низькорослими дубками та соснами. Сліди ворожих танків і тягачів виразно відбивалися на вологому піску.
Напередодні йшов дощ, але тепер розгодинилося, видимість була добра, можна було розгледіти навіть далекі пагорби, і вони із приятелем уважно роздивлялися довкола в бінокль, наче полювали на дичину.
Полковник, який тоді був генералом і заступником командира дивізії, знав слід кожної ворожої машини. Він знав, коли у ворога не стане мін і скільки приблизно патронів у нього ще залишилося. Він розрахував, де німцям доведеться прийняти бій, перш ніж вони досягнуть лінії Зігфріда. Він був певен, що вони не битимуться в жодному з тих місць, де чекали боїв, а поспішатимуть відійти якнайдалі.
— Ми досить далеко відірвалися для людей нашого високого рангу, Джордже,— сказав він своєму найкращому приятелеві.
— Глядіть, не дуже заривайтеся, генерале.
— Пусте!— сказав полковник.— Годі нам жити за статутом, тепер ми його просто викинемо геть.
— З превеликим задоволенням, генерале! Тим більше, що статут складав я сам,— сказав його найкращий приятель,— А що, коли вони залишили заслін?
Він показав на місце, де, за логікою, ворог мусив зайняти оборонну позицію.
— Нічого вони там не залишили,— сказав полковник.— У них бойового припасу й на фейєрверк не вистачить.
— Людина завжди має рацію, поки не помиляється, — промовив його найкращий приятель і додав:— Пане генерале.
— Я маю рацію,— сказав полковник. Він і справді мав рацію, хоч для того, щоб одержати точні відомості, йому довелося трохи порушити принципи Женевської конвенції.
— Ну що ж, наступати то й наступати!— сказав його найкращий приятель.
— Нам нічого баритися, я можу ручитись, що вони не затримаються в цих двох пунктах. I знаю я це не від якогось там фріца, а з власного досвіду.
Він ще раз оглянув місцевість, послухав, як вітер шелестить гіллям, вдихнув запах вересу, прим'ятого чобітьми, ще раз подивився на, відбитки гусениць на мокрому піску — і на цьому все скінчилось.
«Цікаво, чи сподобалася б їй ця історія? — подумав він.— Ні, не годиться так вихвалятися перед нею. От якби хтось інший розповів їй про це, та ще й піддав би жару... Джордж не зможе розповісти. А він — єдиний, хто зміг би це зробити, та, на жаль, не зможе. Дідька лисого він тепер зможе!
Я мав рацію у дев'яносто п'яти випадках із ста, а це дуже великий процент навіть в такому простому ділі, як війна. Але й ті п'ять процентів, коли ти помиляєшся, теж не дрібничка.
Ні, я ніколи не розповім тобі цієї історії, доню. Це тільки невиразний шум у мене в серці. В моєму клятому, нікчемному серці. Це погане серце не може угнатися за мною.
А що, як воно ще зможе,— подумав він і проковтнув дві таблетки, запивши їх джином, а тоді поглянув на сіру кригу.