Читать «Залишенець. Чорний ворон» онлайн - страница 102

— Тоді гайда до табору! Поговоримо як годиться.

Гупала трохи зачепило те, що Загородній (хай навіть на правах головного отамана) поводиться тут, у Гупаловому гніздовищі, як у себе вдома, кличе гостя туди, куди має право запросити лише господар. Однак Денис змовчав, розвернувся і першим пустив коня тими стежками, яких тут ніхто не знав так, як він.

Поїхали лісом, який навіть цього ясного серпневого дня дедалі темнішав, перепиняв дорогу гущавинами, чагарями, а проте здавалося, що він, цей дикий праліс, поволі оживає, ворушиться людськими тінями, що тут із-за кожного дерева, із-за найменшого кущика на них дивляться чиїсь пильні очі.

Незабаром Завірюха помітив людські постаті, які поволі виринали поміж дерев, вигулькували з чагарників і з цікавістю дивилися на отаманів, котрі супроводжували до табору, вочевидь, непростого гостя.

Вони під'їхали до галявинки, край якої лежав на простеленій бекеші Чорний Ворон, — його права рука була на перев'язі, поруч на траві лежали карабін, револьвер, записник, стояв глечик із молоком. Завірюха привітався до нього, Ворон вайлувато підвівся, зачепив того глечика, і біле молоко потекло на чорну бекешу. Коли Завірюха зіскочив з коня і простягнув йому руку, Ворон замість потиснути її знов-таки якось незграбно обняв гостя лівицею.

— Я про вас чув давно, — сказав Завірюха. — Радий знайомству. Сильно вкусило? — показав очима на перев'язану руку.

— Я стріляю і з лівої. От тільки писати не вмію.

— Ну, писак і балакунів у нас вистачає. Головне, щоб було кому стріляти.

І от хто-хто, а Завірюха умів говорити, — всі вони, хто приходив із-за кордону, говорили, як шовком шили, ніби брали там спеціальний вишкіл з ораторського мистецтва. Коли Загородній наказав скликати старшин і до кола стало ще десять чоловік, Завірюха виголосив довгу промову, яка, однак, нікого не дратувала, бо всім їм, як до того Денисові Гупалу, здавалося (та воно ж так і було), що це вони самі промовляють його вустами: про розтерзаний край, про несвідомих хохлів, які сунуть шиї в московське ярмо, про благання матері України всім об'єднатися і стіною стати проти чуми; наспів час загального повстання, казав Завірюха, і не закордон ухвалить дату, коли йому надумається, це, панове, вирішите ви самі на раді отаманів, тому прошу вас усвідомити, яка велетенська відповідальність лягає на ваші плечі; ми, казав Завірюха, повинні бути готовими до рішучих змін у методах нашої праці, мусимо перегрупуватися, щоб кожен чітко знав свій район, своє місце відповідальності, щоб ми з вами, панове, діяли за чітко виробленим планом, а не блукали лісами де кому заманеться…

Слова словами, але Завірюха перейшов і до діла — кожному отаманові дав шифр під кодовою назвою «Заповіт», щоб передавати таємну інформацію, вручив також по кілька письмових наказів командувача Чорноморської повстанчої групи, а після того забажав вислухати й самих отаманів.

Але що тут скажеш? Двох думок бути не могло, треба працювати, тільки давайте, пане сотнику, якомога швидше зустрінемося з полковником Гамалієм і визначимо дату наради отаманів.