Читать «Залишенець. Чорний ворон» онлайн - страница 101

Тепер Ворон відлежувався в таборі Гупала, потроху набирався сил і сердився на Вовкулаку, який те й робив, що чіплявся до нього з їжею, «помічною від безкрів'я», приносив йому то сир, то масло, то сирі яйця, а це припер ворок моркви, і Ворон не витримав, сказав, щоб забрав цю городину геть, бо він не заєць і кров у нього також не заяча, тож віддай цю лакомину Ході, той перетрощить її — тільки лясне, сказав Ворон, а собі лишив скориночку хліба й глечик молока, який тепер стояв біля нього в холодку під кущем.

Тим часом Гупало, Загородній та Голик-Залізняк поїхали на зустріч із Завірюхою, якого потім приведуть до табору. Сам Гамалій навідається до них через кілька днів, бо тепер має пильну справу — Ялисей Лютий запросив його на раду з отаманами Криворіжжя.

* * *

І знову три десятки козаків замаскувалися у грабовому лісі, а троє отаманів рушили до просіки. До неї було вже палицею кинути, коли гніда Загороднього ні сіло ні впало спіткнулася.

— Денисе, — натягнув повід Загородній, — їдь уперед, а ми за тобою.

— Чого так? — не зрозумів Гупало.

— Коні йдуть не в ногу, — відповів Загородній і поглянув на Голика-Залізняка. — Ти як?

— Як перед першою злучкою, костиль йому в гузно, — зізнався Мефодь.

— Уперед то й уперед, — Гупало торкнув коня острогами.

Під'їжджаючи до просіки, він помітив знайомого вершника, зодягнутого, як продзагонівець, і той теж здаля впізнав Гупалового оселедця, бо відразу рушив назустріч. Вони поручкалися, Завірюха спитав, чому Гупало сам, та потім усе зрозумів: оглядність — мати безпеки.

Над'їхали Загородній із Голиком, але подавати руку не поспішали, відверто промацували незнайомця підозрілими поглядами, навмисно не стримували коней, гарцюючи довкола Завірюхи, а той захоплено поглядав на отаманів, від чого його здивоване лице витягувалося ще більше. Врешті він дістав із поли надійно сховану полотнянку і подав Загородньому: посвідка головного повстанчого штабу за підписом Тютюнника підтверджувала, що він, сотник Завірюха, є начальником штабу Чорноморської повстанчої групи. Загородній знав і Юрка Тютюнника, і його закарлючений підпис, про що не забув нагадати вголос, подаючи полотнянку ще й Голику-Залізнякові — мовляв, на, помацай, це тобі не якийсь костиль.

— Ну що, не фальшива? — задоволено спитав Завірюха, але Загородній відповів по-своєму — теж запитанням:

— Не страшно було їхати з таким документом зоною, яка оголошена поза законом?

— Тут немає нікого страшнішого за вас, пане отамане, — сказав Завірюха, і Ларіон нарешті всміхнувся у свою чорну бороду.