Читать «Залишенець. Чорний ворон» онлайн - страница 104

— А вам що, карточку показати?

— Хіба ви їх теж колекціонуєте?

— Ні, кишень не вистачить. Во й той головний чекіст був не сам, а з «таваріщами». О, до слова! — згадав Загородній. — Замість фотокартки я знайшов у його сумці папери, з яких вичитав, що в Гайсині в одній цікавій місцині заховано чимало золота.

— Чимало — це скільки? — спитав Завірюха.

— П'ять пудів! Треба якось наглянути в той Гайсин, га? — Загородній подивився на Чорного Ворона.

Той так криво моргнув, що Ларіон не розібрав: чи Ворон йому підтакнув — аякже, наглянемо, чи дав знак, щоб він менше патякав про гайсинське золото.

Ларіон притих, затуливши рота скибкою кавуна.

— Усе це, панове, добре і навіть романтично, — сказав Завірюха. — Але з кровопролиттям треба припиняти. Через дрібні вилазки можемо загубити велику справу. Віднині, якщо хочете працювати серйозно, то без дозволу штабу групи ви не повинні йти ні на які самочинні акції. Хіба забули, що є наказ головного повстанчого штабу припинити активні дії до нового сигналу з центру?

— Дурне, — сказав Загородній, випльовуючи через нижню губу кавунячі зернята. — Дурний піп, дурна і його молитва.

— Чому ж дурне? — спитав Завірюха.

— Бо з нами ніхто не радився.

— Тут ваша правда, пане Загородній. Тепер усе буде інакше, ніхто не знехтує вашою думкою. Ще раз кажу: все повинні вирішувати отамани, які взяли на себе основний тягар боротьби. Але мусить бути і єдиний керівний центр. Тож трішечки потерпіть зі своїм Гайсином і тим золотом. Давайте спершу проведемо головну отаманську раду.

Ворон знов підморгнув до Загороднього, але цього разу Ларіон зрозумів його правильно: нехай собі всяк говорить що хоче, а нам робити своє.

Утім, отамани знали, що Завірюха дурного не каже, але ж і гонор годилося тримати. Насправді сотник їм сподобався. Із-за кордону вперше прибув до них свій чоловік. Коли він, попрощавшись з усіма за руку, підійшов до коня, то не тупцював біля нього, цілячись ногою в стремено, а скочив так легко і спритно, що сумніву не було: по штабах таку кавалерійську виправку не висидиш. Цей чоловік, видно з усього, і пороху нюхав, і шаблю щербив об ворожі черепи.

Загородній із Голиком-Залізняком подалися своїми стежками, а Чорний Ворон зостався в таборі Гупала загоювати рану. Як та кривенька качечка, котру покинула зграя.

Тобі треба радіти, казав він собі, крига скресла, радій, а воно не раділося; тобі треба їсти й набиратися сил, казав він собі, а воно не їлося й не пилося — якась нез'ясовна нудьга напосідала на Ворона, нудьга, яку він ніколи не підпускав до себе так близько, бо вона, ця отрута, гірша за всяку втому, гірша за біль і хворобу. Те, чого він так ждав, було ось уже близько, але якесь важке передчування давило його до смертної туги.

Ворон розпростерся долілиць, шукаючи розради у спогаді про жінку, що лежала колись на цій бекеші й залишила запах свого тіла — тіла, яким навіть подумки так любо мандрувати.

І раптом він ніби кинувся з дурманного сну — звівся на лікоть, сів і гукнув першого-ліпшого козака: