Читать «Останній берег» онлайн - страница 116

Зненацька з темряви долинув голос чужинця:

— Ви й справді зайшли надто далеко.

Арен голосно відповів:

— Для нас "занадто далеко" означає "достатньо далеко"!

— Ви прийшли до Сухої Ріки, — сказав голос, — і тепер не зможете повернутися назад, до кам'яної стіни. Не зможете повернутися до життя...

— Назад — ні, — погодився Гед, звертаючись у пітьму.

Арен заледве бачив Архімага, хоч і стояв із ним пліч-о-пліч: їх огортала густа тінь гори — здавалося, що річищем Сухої Ріки тече сама Пітьма.

— Але ми знайдемо інший шлях у світ живих. Той, яким приходиш ти, — твердо закінчив свою думку Гед.

Відповіді не було.

— Тут ми зустрічаємося, як рівні суперники. Якщо ти осліп, Кобе, то й ми наразі опинилися у цілковитій темряві.

Знову тиша.

— Тут ми не здатні тобі зашкодити; ми навіть убити тебе не можемо. Чого ж тобі боятися?

— Я не боюся нічого, — знову пролунав голос. Відтак повільно, ледь-ледь тліючи кволим світлом, схожим на сяйво чарівної патериці, з темряви виринув чоловік. Він стояв трохи вище від Геда й Арена, на самому березі Сухої Ріки, серед велетенських диких скель. Високий та довгорукий, як і тоді, коли з'являвся перед ними на вершині дюни та на піщаному березі острова Селідор, Коб тепер, одначе, виглядав набагато старшим. Його довге волосся над високим чолом було геть сивим і скуйовдженим. Отакою повернулася душа їхнього ворога у Потойбіччя: його не спалило і не покалічило полум'я драконового подиху, і все ж таки він не був живою людиною — очниці Коба зяяли пусткою.

— Я не боюся нічого, — повторив він. — Та й чого може боятися мертвий? — Коб засміявся, і його сміх у цій безживній пустелі пролунав настільки неприродно та моторошно, що Аренові на мить перехопило подих. Але натомість він тільки сильніше стиснув руків'я меча і нашорошив вуха.

— Я не знаю, чого може боятися мертвий, — відповів Гед. — Гадаю, що не смерті. І все ж таки, здається, ти її боїшся... Навіть попри те, що зумів знайти шпарину, крізь яку можеш дременути від неї.

— Так, знайшов! Я живу! Тіло моє живе!

— Власне кажучи, виглядає воно не надто добре, — сухо заперечив маг. — Чарівна мана може приховати справжній вік, але, вочевидь, Орм-Ембар зовсім не панькався із твоїм тілом...

— Це пусте! Я можу загоїти будь-які рани. Мені відомі секрети зцілення і вічної молодості, а це не просто ілюзії. Ким ти мене вважаєш? Тільки тому, що сам став Архімагом, ти ставишся до мене, як до сільського ворожбита? Це принизливо для мене, єдиного серед магів, хто зумів знайти шлях до безсмертя, — досі це ще нікому не вдавалося!

— Хтозна, можливо, ми просто його не шукали, — недбало кинув Гед.

— Ні, ви шукали його. Всі ви. Ти шукав його і не міг знайти, а тому й вигадав оті пусті словеса про "невідворотність смерті", "збереження Рівноваги" і "відновлення світобудови". Але все це лише слова — брехня, що приховує твою ганебну поразку, твій страх перед смертю. Хіба людина відмовиться жити вічно, якщо отримає таку можливість? А я це можу! Я — безсмертний! Я здійснив те, чого ви зробити не змогли, а тому тепер я ваш володар — і ти це розумієш. Хочеш дізнатися, як я цього домігся, Яструбе?