Читать «Останній берег» онлайн - страница 114

Непорушно стояв гончарський круг, завмер ткацький верстат, холодом дихала піч пекаря. Ніхто тут ніколи не співав.

Темні вулиці серед примарних будинків вели їх у безвість. А єдиним живим звуком тут був шурхіт їхніх кроків. Ставало дедалі холодніше. Спочатку Арен не помічав холоднечі, але поступово вона проникла в саму його душу. Юнак страшенно втомився. Зайшли вони, мабуть, таки далеченько. "Навіщо йти далі?" — думав Арен, потроху сповільнюючи крок.

Зненацька Гед зупинився, зазираючи в обличчя якомусь чоловікові, котрий стояв на перехресті. Чоловік той був струнким і високим, його обличчя здалося Аренові знайомим, хоча він не міг пригадати, де вони зустрічалися. Гед заговорив із чоловіком, і вперше живий голос порушив тишу відтоді, як вони переступили через кам'яну стіну.

— О Торіоне, друже мій, а ти як тут опинився?

І маг простяг руки до Майстра-Приворотника із Роукської школи. Торіон навіть не поворухнувся. Він стояв як вкопаний, і обличчя його було наче витесане з каменю. Але сріблясте світло Гедової патериці вже проникло у затуманені очі Приворотника, а відтак зажевріло і в глибині його свідомості. Гед сам узяв товариша за руку і знову запитав:

— Що ти тут робиш, Торіоне? Повертайся додому!

— Я пішов за безсмертним. І заблукав. Не зміг повернутися. — Голос Приворотника звучав рівно і тихо, як у людини, котра розмовляє уві сні.

— Іди вгору, до стіни, — промовив Гед, показуючи на довгу темну вулицю, якою вони з Ареном щойно прийшли.

Обличчя Торіона пересмикнуло так, наче гостре лезо ножа болісно увійшло в його плоть.

— На жаль, мені не до снаги віднайти дорогу назад, — поскаржився він. — О, мій повелителю, я не можу повернутися...

— І все ж, спробуй! Нехай тобі щастить, — відповів Гед і міцно стис Приворотника в обіймах. Відтак Архімаг рушив далі, а Торіон залишився стояти на перехресті.

Небавом Гед з Ареном вийшли за межі міста. Тепер потойбічний світ здавався справжньою пустелею. Ані дерев, ані чагарів, ані бодай бадилинки не росло на кам'янистому ґрунті під нерухомими зорями. Тут не було обрію, адже око не здатне бачити так далеко у пітьмі. Але попереду дрібні холодні зорі наче ховалися за якоюсь високою стрімкою стіною, нерівний гострий край якої нагадував обриси гірського хребта. Коли ж подорожани підійшли ближче, то з'ясувалося, що це таки й справді гори — велетенські, похмурі бескиди, які ніколи не знали ні дощу, ні вітру. На їхніх вершинах не було снігів, які б могли виблискувати при сяйві зірок, — гори завжди залишалися суцільно чорними. Арен упізнав цей краєвид і його душу охопив відчай самотності. Юнак відвернувся. Щоразу, як він бачив ці вершини, крижаний холод огортав його серце, убиваючи в душі твердість і мужність. Але юнак продовжував іти — все далі й далі вниз, бо земля ніби сама несла їх уперед, утікаючи з-під ніг. Але зрештою Арен не витримав: