Читать «Гробниці Атуану» онлайн - страница 17

— Ну, і де ж оті в'язні, яких прислав Богокороль?

— Онде вони...

Аж тепер Арха зрозуміла, що оті три купи невідь-чого, що бовваніли під протилежною стіною, були людьми.

— Гм, а двері незамкнені... Їх що, не охороняють?

— А навіщо?

Арха підійшла ближче і крізь чадну млу оглянула в'язнів. Кожен із них був прикутий за руку та обидві ноги до міцного залізного кільця, вмурованого в стіну. Коли хтось із бранців лягав на підлогу, йому доводилося задирати закуту в кайдани руку над головою. Скуйовджене волосся й бороди в'язнів злиплися від бруду, а їхні обличчя приховувала темрява. Нещасні були зодягнені у зотліле лахміття, давно немиті тіла нестерпно смерділи.

Дівчині раптом здалося, що один із бранців спостерігає за нею. Втім, вона не була певною в цьому. Натомість двоє інших чоловіків навіть не поворухнулися і не підводили очей.

— Це більше не люди, — сказала Арха, відвернувшись.

— Вони ніколи й не були людьми! Це демони, тварюки, позбавлені душ, які плели змову проти священного Богокороля!

В очах Косіль відбивалося червонясте полум'я смолоскипа.

Арха знову з острахом і цікавістю поглянула на в'язнів:

— І як це вони наважилися повстати проти божества? Хіба це можливо? Гей, раби, хто напоумив вас на злочин проти Богокороля?

В'язень продовжував дивитися на неї з-під чорного скуйовдженого чуба, проте нічого не відповів.

— Перш ніж відіслати в'язнів з Авабата, їм відтинають язики, — пояснила Косіль. — Не розмовляй із ними, володарко! Це ж покидьки. Вони — твої бранці, але тобі не конче з ними говорити. Ти просто мусиш принести цих тварюк у жертву Безіменним.

— І як саме я маю це зробити?

В'язні більше не цікавили Арху. Дівчина вп'ялася поглядом у Косіль, наснажуючись силою її огрядного тіла та холодного голосу. Від чаду і смороду в Архи паморочилася голова, та все ж їй здавалося, що мислить і говорить вона цілком спокійно. Хтозна, чи не доводилось юній жриці бувати тут раніше?

— Єдина Жриця Гробниць Атуану ліпше знає, яка жертва задобрить Безіменних. Тож саме тобі належить обрати спосіб страти.

— Тоді нехай головний стражник Гобар постинає їм голови й окропить кров'ю землю перед Троном.

— Тобто стратити їх так само, як ми вбиваємо кіз? — здавалося, Косіль сміється над убогою фантазією молодої жриці.

Арха промовчала, а товстуха тимчасом вела далі:

— Крім того, Гобар — простолюдин, йому заборонено бувати всередині Лабіринту. Моя володарка, звісно, знає про це, чи не так? Якби Гобар увійшов сюди, він би не зміг повернутися назад.

— А хто ж тоді привів бранців сюди? І хто їх годує?

— Дюбі й Уато, стражники-євнухи, які служать при моєму храмі. Їм, як і мені, дозволено приходити сюди, коли цього вимагає служіння Безіменним. Воїни Богокороля довели в'язнів до стіни, а я зі своїми стражниками пригнала цих тварюк сюди — як завжди, через Невільницький вхід. Нині ми з тобою теж прийшли цим шляхом. А їжу та воду в'язням подають через ляду в стелі темниці.