Читать «Чорні зорі» онлайн - страница 77

“Мабуть, незабаром корпус знесуть”… ліниво подумав Микола.

В кімнаті було тепло: вже працювало парове опалення. Самотня муха ожила від тепла, повзала по шибках, перекидалася і розлючено дзижчала, билася крильцями об міцну, але невидиму перепону. Самойлов стежив за її рухами і думав: отак і він — відчуває, але не може зрозуміти, де головна перешкода.

“Що ж сталося? Що все-таки сталося? Що?” набридливо й знесилено билася в голові думка.

Він зітхнув і підійшов до столу. Взяв аркушики аналізів радіації, кілька хвилин розглядав їх на світлі.

— Ти знаєш, я десь бачив точнісінько такі дані, — задумливо мовив він. — Або дуже схожі…

Якін скептично чмихнув:

— Цілком можливо: ти їх розглядаєш уже вдесяте…

— Ні-і, облиш… Я десь бачив їх, дуже давно. Тільки де? — Самойлов знову розіклав таблиці аналізу й заходився порівнювати їх.

Мислення фізика допомогло йому за цифрами визначити вид, періоди і спектри радіоактивного розпаду. Відтворені уявою шматочки бетону й металів, що ввібрали в себе ядерні осколки невідомої речовини, випромінювали якісь дуже знайомі види радіації. Які?.. Пам’ять болісно напружилась, і Миколі здалося, що він нарешті згадав

Ще не вірячи своїм думкам, він помчав східцями, а далі подвір’ям до білого двоповерхового будинку, в якому містилися бібліотека й архів. У кімнатах архіву пахло замазкою: склярі обережно вставляли шибки у вікна. Було холодно — бібліотекарки одягли сині халати поверх пальт.

— Дівчино! — мало не збивши когось з ніг, гукнув Микола бібліотекарці. — Де у вас лежать матеріали на тему “Промінь”?

Через кілька хвилин він порпався у старих, заяложених, припалих пилом лабораторних журналах. Чимось сумним і близьким повіяло на нього від аркушів, нашвидкуруч заповнених стовпчиками цифр, графіками, таблицями, схемами й різноманітними записами. Ось і його записи. Виявляється, у нього зіпсувався почерк, раніше він писав краще. Ось записи, зроблені рукою Якова, — про аналіз радіоактивності перших зразків, опромінених мінус-мезонами. А ось — Івана Гавриловича: чіткий розмашистий почерк досвідченого лектора… Ось цілий аркуш заповнено якимсь хаосом із формул, схем і цифр; це колись вони сперечалися із Сердюком (тепер не зрозуміти й не згадати, з якого саме приводу) і обидва сердито викладали на папері свої докази.

На якусь мить Микола забув, чого він шукає в цих журналах, його заполонили спогади. Власне, відтоді минуло зовсім небагато часу — всього два роки. Вони з Яковом були тоді… так собі, ні студенти, ні інженери, одне слово, молоді спеціалісти. Мало знали, мало вміли, та багато про себе думали. Опромінювали мезонами різні речовини, шукали нейтрид і не вірили, що знайдуть його; слухали житейські повчання Сердюка і наукові висловлювання Івана Гавриловича… Ось жіночий профіль, в хвилину роздумів намальований на полі, а під ним — зрадливий підпис, зроблений рукою Якова: “Це — Лідочка Смирнова, її малював М. Самойлов”. Справді, він тоді трохи не закохався в Ліду — молодого інженера з сусідньої лабораторії. Але це захоплення було таким короткочасним, що не залишило жодних слідів ні в його серці, ні в щоденнику. Почалися найбільш напружені місяці їхньої праці, не вистачало часу, і Лідочка спокійненько вийшла заміж за когось іншого.