Читать «Чорні зорі» онлайн - страница 105

Богатирська й розумна сила, гідне знаряддя безмежної людської творчості… Можна змінити обличчя не тільки Землі, але й будь-якої іншої планети Сонячної системи. Можна створити життя на Місяці, зробити яким завгодно життя на Марсі й Венері… Все це буде колись — недарма над Землею літають супутники. Але все це буде вже не при ньому…

Щось тепле неприємно поповзло по обличчю. Сльози?.. Добре, що нікого немає… Він витер очі рукою — невмілим рухом людини, яка не плакала років із сорок. Потім зійшов униз і запалив світло в лабораторії.

Ребристе громаддя беватрона, електронні аналізатори, лічильники, індикатори, — все це його “господарство”.

Його? Хіба він господар? Гарді глянув на своє відображення у темному віконному склі, і його охопило тужливе презирство до цього старечого благородного обличчя, довгого волосся, розумного погляду.

Ні, не ви тут господар, Енріко Гарді! Ви, жалюгідна слабка людина, тільки одну ніч тримаєте в своїх руках цю могутню силу, а завтра віддасте її в інші руки, загребущі й грубі. Ви раб, Енріко Гарді, високоосвічений, забезпечений раб.

Він пригадав Рендольфа Х’юза, який колись, у перші післявоєнні роки, керував його ядерними дослідженнями. Ось хто був хазяїном.

“Ви, вчені, дуже любите мудрувати, філософствувати, — з солдафонською прямотою і цинізмом заявив він одного разу, — і в цьому ваша вада. Робіть свою справу, а ми вже потурбуємось, щоб вона дала належні наслідки”…

Щоправда, генерал Х’юз вознісся на небеса під час вибуху в Нью-Хенфорді. Але ж інші хазяїни лишилися…

Кому потрібна зараз оця страхітлива краплинка? Вам, докторе Гарді? Чи, може, батьківщині, якої, до речі, у вас немає? Ви ж космополіт, Ендрю Хард, людина, що відірвалася від свого народу, від рідної землі… Годі вдавати з себе патріота. До того ж ви давно вже не вірите в ідею захисту “вільного світу” від росіян… Тоді для кого ж?

Жорстокі думки сповнили його гнівом. Злість до самого себе, до цього проклятого, безвихідного світу стиснула кулаки, випростала спину. Ні, він не раб! Сьогодні він іще господар відкриття…

Різко й протяжно задзвонив телефон. Гарді підійшов до столу.

— Алло…

— Ви вже закінчили, професоре? Можна вимкнути напругу?

— Ні! Я ще не закінчив!

У трубці щось невдоволено бурмотіли, але Гарді вже поклав її на важельки. Він поглянув на годинник — третя година ночі. Ще є час. Узяв аркушик паперу й накидав на ньому нескладний розрахунок: щоб не виникло небезпечне перегрівання, повітря треба впускати протягом двохсот хвилин — понад три години. Все ясно.

Твердою ходою людини, що схвалила якесь рішення, він зійшов на мостик. Краплинка антиречовини слабко іскрилася в темряві камери. “Отже, ви пережили найпрекрасніше в своєму житті, докторе Гарді. Тепер вам належить пережити найстрашніше”. Професор запалив цигарку і, щоб заспокоїтися, зробив кілька швидких затяжок. Потім повільно повернув скляний вентиль, що впускав повітря всередину камери.