Читать «В забутій країні» онлайн - страница 69

— Жодного! — з жахом повторила цариця.

І я розказав їй усе, що бачив у храмі.

— Їх побито. Побито по-звірячому, і зробили це Нохрі та Псаро.

— Яка підлість! Яке блюзнірство! Боги не подарують такого гріха!

Яхмос спитав мене:

— Невже Нохрі намагався заволодіти скарбницею?

— Так. Але не заволодів. Боги не дали, йому та його спільникам довелося тікати.

— Боги! Боги! — повторив Яхмос таким тоном, що мені здалося, ніби він не зрозумів, про кого йдеться.

— Гор, Тот і Анубіс, — додав я.

— І Нохрі насмілився битися з ними? — здивувався Яхмос.

— Так, насмілився!

— О, значить, він не побоїться штурмувати палац, хоч би й знав, що його захищатимуть самі боги, — сказала цариця. — Але, перш ніж напасти на палац, він схоче прибрати до рук Серафісові скарби: адже він добре знає, що за золото й коштовності зможе купити всю армію. — В гарних очах Серісіс заблищали сльози. — Зрадники! Всюди зрада! — сумно мовила вона.

Начальник охоронців цариці Бакні у відповідь на її слова вийняв меч із піхов і став перед нею на коліна:

— Ні, моя царице, не всі зрадили вас. З вами ваші охоронці, і вони завжди будуть вам віддані.

Серісіс простягла руку, щоб підвести Бакні, і, подякувавши, сказала, що завжди вірила йому.

Бакні був дужий чоловік і хоробрий воїн. Я й досі пам’ятаю його блискучий обладунок, овгу чорну бороду і міцні мускулясті руки.

Порадившись, ми наважились на одне діло — його запропонував Бакні. Коли я розказав про наш намір Чанові й Дхірендрі, вони теж погодились на такий план.

Бакні не хотів сидіти, склавши руки, в палаці й чекати, поки Нохрі нападе на нього. Він вважав, що воїн не повинен тільки відбивати напад, не наступаючи сам. І хоч у Нохрі було вшестеро більше людей, ніж у Бакні, однак відважний начальник особистої гвардії вирішив сам виступити проти нього. За годину до схід сонця він зібрав своїх солдатів на широкому майдані перед царським палацом, щоб іти з ними на Нохрі. Охороняти палац залишено було тільки невеликий загін. А Нохрі на цей час уже зайняв храм бога сонця Ра, марно сподіваючись пограбувати скарбницю.

Я попросив товаришів надіти маски, взяти з собою револьвери та якнайбільше патронів і вийти з храму.

І досі до найменших подробиць пам’ятаю все, що сталося того раннього ранку.

Сама цариця вийшла до солдатів, щоб сказати їм кілька напутніх слів.

Місяць уже спускався до обрію, але зірки ще не погасли. Безмовні лави завмерлих на місці солдатів було добре видно. Я ніколи не бачив стільки високих і дужих лицарів. Жодному з них я не дістав би головою до плеча. Коли б вони простягнули вперед руки, то, мабуть, я вільно пройшов би під ними, не зачепивши їх, хоч я маю сто шістдесят сантиметрів зросту.

Цариця говорила схвильовано, натхненно. Коли вона закінчила, повітря розітнув гучний войовничий поклик. Солдати високо піднесли свої списи, показуючи цим, що готові йти на бій.

І тоді у передсвітанковій імлі я побачив три постаті. Вони спускалися сходами до майдану. Для мене то були люди, але для всіх присутніх — боги, що творили в стародавньому Єгипті чудеса.