Читать «В забутій країні» онлайн - страница 62

— Що ж, може, ви й справді маєте рацію, — сказав я, відчуваючи, що Чанові слова збудили в мені якусь надію. — І що скоріше ми вирушимо в дорогу, то краще, бо сидіти довше у храмі нам небезпечно.

— Значить, ви пропонуєте тікати звідси при першій нагоді? — спитав мене Дхірендра.

— Звичайно. Але мене тривожить думка, що цариці загрожує смертельна небезпека.

Дхандас досі мовчки слухав нас, але після моїх слів несподівано встряв у розмову.

— Ми прибули сюди не для того, щоб рятувати якусь там царицю, і я не піду звідси, аж поки не побуваю в Серафісовій гробниці.

— Це неможливо. Якби ми навіть і знали її таємницю, то не змогли б справитися з жерцями, що її охороняють, — сказав Чан.

— Якщо ми спробуємо вдертись туди силою, це закінчиться для нас дуже погано. На мою думку, найкраще, що ми можемо зробити, — це залишатися друзями з усіма: якщо в нас буде хоч один ворог серед охорони гробниці й жерців храму — нам прийде кінець, — підтримав Чана Дхірендра.

— Мій дядько зробив велике відкриття. Він дізнався про цю країну і про все, що ми тепер бачимо на власні очі. Він залишив після себе кілька записних книжок, і кожне слово, написане там, — правда. Тому немає ніякого сумніву, що й про Серафісову скарбницю він пише правду. Я згоден, пробувати силою вдертися до гробниці безглуздо, але ще безглуздіше було б утекти звідси, залишивши незліченні багатства, — півголосом промовив Дхандас, втупившись очима в полум’я вогнища.

Ми мовчки дивились на цього чоловіка, який мріяв заволодіти всіма Серафісовими скарбами. Саме задля них він і вирушив у цю небезпечну подорож. І проти участі Чана й Дхірендри в експедиції він заперечував тільки тому, що не хотів ні з ким ділитися багатством, захованим у гробниці.

Мовчанку порушив каштан Дхірендра; він до всього підходив практично.

— Уявімо собі, що ми таки пройшли у гробницю і забрали всі скарби. А що далі? Як ми візьмемо їх з собою у довгу, може, на кілька тисяч кілометрів подорож через африканські ліси? Шлях на південний схід — я твердо переконаний у тому, що він є, - очевидно, проходить недослідженими лісами і веде в Кенію або Уганду. Мені доводилось не раз подорожувати через ліси, і тому я кажу з власного досвіду: коли ми збираємось у таку подорож, то повинні взяти з собою тільки найпотрібніше в дорозі, - сказав він.

— Подумайте, скільком людям потрібні гроші! — вигукнув Дхандас.

— А проте золото не замінить вам їжу. Хоч би ви зібрали всі коштовності, які є на світі, вони не поможуть вам відбити напад у дорозі, - пробував напоумити його Дхірендра.

Дхандас довго мовчав, а потім сказав грубим, неприязним голосом:

— Я людина хоробра і ладен чекати стільки часу, скільки потрібно. Всі ми залежимо від обставин. Ніхто не може сказати, що буде завтра.

Це й справді було так. Ми не знали, що чекає нас, особливо тепер, коли сюди повернувся Псаро…

На другий день зайшов пізно, вже ввечері, Яхмос і сказав, що цариця просить мене зараз завітати до неї. Коли ми сиділи в човні, я пробував заговорити з верховним жерцем, але він не відповідав, а тільки мовчки плакав, затуливши обличчя руками. Я зрозумів, що скоїлось якесь лихо, і не міг дочекатися, коли ми приїдемо.