Читать «Відважні» онлайн - страница 86
Александр Исаевич Воинов
Полонених розвели по хатах і видали їм по шматку хліба. Це був харч за цілий день.
Олексій тулився ближче до Єременка. Не можна було лишати його без підтримки.
До Єременка люди ставилися з мимовільною симпатією. На вигляд йому було років під п'ятдесят. Невисокий, худорлявий, з простим селянським обличчям, він говорив повагом, і його світлі, побляклі очі завжди були спокійні.
З перших днів Єременко не злюбив «актора», як він називав Юренєва. Чому саме, він не міг пояснити. Можливо, тому, що Юренєв тримався з ним сухо і навіть гордовито. Склалося так, що двоє людей, з якими дружив Олексій, ставилися один до одного з недовір'ям.
Коли почало сутеніти, хати замкнули знадвору. Полонені лежали просто на холодній підлозі, підстеливши по оберемку торішньої соломи.
Олексій прикрився шинелею. Він лежав і думав про Миколку. Де зараз його хлопчик — єдине, що залишилося у нього в житті? Якою страшною була їхня остання зустріч на дорозі! Яка згорьована, мабуть, його душа… Ех, Катю, Катю! І навіщо ти залишилася в місті! Загинула одною з перших і так мало, мабуть, встигла зробити!
Була вже глупа ніч, коли хтось обережно торкнувся плеча Олексія.
— Хто це? Чого тобі? — розплющивши очі, тривожно запитав він.
— Тихше, — почувся шепіт, — це я…
Олексій пізнав голос Юренєва.
— Ну що?
— Нам треба поговорити. Зараз. Важлива справа…
За вікном стояла непроглядна темрява. Поруч важко хропли і стогнали уві сні змучені люди. Біля порога хтось марив і кликав якусь Ганну…
Олексій присунувся ближче до Юренєва, але той потягнув його за рукав:
— Ходімо в сіни…
Намагаючись ні на кого не наступити, Олексій слідом за Юренєвим насилу дістався до порога. В сінях його огорнув нічний холод, скував плечі, забрався під гімнастьорку і морозною лапою ліг на груди.
— Сюди, — покликав Юренєв з дальнього кутка. — Причини двері!..
Олексій навпомацки знайшов Юренєва. Під його ногою рипнула дошка підлоги.
— Тихше! — прошепотів Юренєв і прислухався.
На дорозі перед хатою перемовлялися німецькі вартові. Десь далеко завив покинутий господарями собака. Боєць, котрий лежав за дверима біля порога, все ще кликав Ганну.
— У мене є план, як звідси втекти, — швидко зашепотів Юренєв. — Чуєш?.. — Олексій кивнув головою, Юренєв вів далі: — Ти мусиш вплинути на людей… Нас використають тут на роботах. Ми обеззброїмо конвойних. Не в таборі, звичайно, а там, у полі…
Олексій мало не оглух від гарячого шепоту. Половини слів не розібрав. Юренєв шепотів плутано, істерично.
— Треба подумати, — сказав Олексій, коли Юренєв замовк. — Це справа серйозна.
— Довго думати не можна! Нас можуть розподілити по різних групах.
— А тікати без підготовки — все одно, що кулю собі в лоб пустити. Нас усіх переб'ють.
— Що ж робити? Чекати?
— В усякім разі, треба роздивитися.
Юренєв помовчав, зіщулившись у темряві.
— Даремно ти зволікаєш, Охотников, — зі злістю сказав він. — Не бачу в тобі горіння.
— Не кажи дурниць, Михайле! — відповів Олексій. — Мені жити хочеться не менше, ніж тобі. — Він у пітьмі знайшов його руку і потиснув її. — Заспокойся. Будь обережний! Про це поки що ні з ким жодного слова…