Читать «Відважні» онлайн - страница 70

— Ти чого? — прохрипів Вітя, не розуміючи, що сталося.

— Тікай, тобі кажуть! — зло прошипів Миколка.

І Вітя кинувся навтіки.

— Ах, так! — закричав йому навздогін Миколка і, схопивши камінець, щосили швиргонув, поціляючи в спину утікача.

Зрозумівши, що це не жарти, Вітя помчав уперед, а камінці все летіли й летіли йому вслід.

Раптом на дорозі йому виріс вартовий. Розставивши руки, він схопив Вітю.

— Хальт!.. Юнге!

Одразу ж підбіг Миколка і вчепився в свого товариша:

— Віддай!.. Віддай!..

— Та ти що, здурів? Візьми свій хліб! — І Вітя кинув хліб на землю.

Їх оточили солдати. Вартовий розповів їм, що сталося, і вони поглядали на хлопців недобрими очима. Миколка підняв хліб, очистив його від землі і сунув у кишеню, всім своїм виглядом показуючи, що хліб належить йому і ні з ким ділитися він не має наміру.

Вартовий надавав їм обом по потилиці, перевів через переїзд і суворо наказав, щоб вони швидше забиралися геть.

— Ти що, з глузду з'їхав? — крикнув Вітя, коли вони відійшли метрів на двісті і ніхто не міг їх почути. — Мало не прибив мене.

— Нічого, — посміхнувся Миколка, — до весілля загоїться! А знаєш, де коробка?

— Де?

— Я її закинув на сіно!

Вітя, мов очманілий, глянув на товариша, ахнув і одразу ж забув усі образи. Втомлені, але щасливі дісталися вони до горба, і Миколка докладно розповів про все, що з ними було. Вітя слухав і дивувався, як вдало це у них вийшло. Навіть синець під лівим оком, який всі уважно розглядали, уявлявся йому тепер бойовим орденом.

Геннадій Андрійович міцно обняв Миколку і Вітю.

— Спасибі, хлопчики! — сказав Колесник. — Ви справжні розвідники. Приймаю вас до себе в загін! Коли повернемося в табір, дам наказ!

Хлоп'ята знову переодяглися. Поки Куликов носив туди й назад одяг, на галявині напружено чекали: потрапила коробка на сіно чи не потрапила? А якщо потрапила, то вибухне вона чи ні?

— Навіть якщо згорить лише одна платформа, — сказав Геннадій Андрійович, — то й тоді зроблено велику справу!

— Точно, — кивнув Колесник. — Але я не вірю, що це просте сіно!

— Що ж там може бути? — запитав Стременний.

— Почекаємо — побачимо, — відповів Колесник. — Надто вже рівні і однакові куби… Це дуже підозріло! — Він зиркнув на годинник. — Залишилося п'ять хвилин!..

Останні хвилини тяглись як на волах. Сонце вже схилялося до обрію, почало смеркати.

Колесник помітно нервувався.

— Хай йому чорт, — мовив він, — вже пора!

Раптом вдалині спалахнув вогник.

— Горить! — вигукнув Геннадій Андрійович.

Але вогник одразу погас. Можливо, хтось із солдатів блимнув ліхтариком або припалив від запальнички.

Минуло вже більше п'яти хвилин понад встановлений строк. Колесник накинув ще десять. Зрештою, точно розрахувати хімічний запал не можна. Повинен же бути якийсь допуск.

— Ти, Миколко, впевнений, що коробка попала на сіно? — запитав Геннадій Андрійович, коли хлопці, переодягнувшись, стали поруч з ним.

— Впевнений, — тихо відповів Миколка. — Я два камінці кинув, а потім коробку.

Колесник палив цигарку за цигаркою. Його щелепи весь час рухалися. Він не курив, а швидше жував мундштуки. Так бувало з ним завжди, коли він хвилювався.