Читать «Відважні» онлайн - страница 69
Александр Исаевич Воинов
Хлопці побрели слідом. Все пропало. Залишалося тільки скоритися долі. Найбільше, що вони зможуть зробити, — це принести назад розписку на накладній. Так багато пережити, і тільки для того, щоб усе закінчилося провалом!..
Вони минули переїзд, і солдат повернув до станції. Підійшовши до будинку, він крикнув. З вікон одразу вистромилися голови інших солдатів. Він крикнув, очевидно, щось дотепне, тому що йому відповіли дружним сміхом.
Йшлося, безсумнівно, про корову. Її одразу ж оточили кілька солдатів: вони розглядали її і реготали.
Раптом на сходах з'явився високий, худорлявий офіцер. Навіть не глянувши на хлопчиків, які, всіма забуті, стояли осторонь, він підійшов до корови і бридливо оглянув її. Обійшовши навколо корови раз і вдруге, офіцер пальцем поманив хлопчиків до себе.
— Сволош! — сказав він. — Скажіть староста, що я бив палка!
— Зрозумів, пане офіцер, — кивнув Миколка.
Офіцер знову повернувся до корови.
— Шахрай! Прислати дохлий корова!.. — Він постояв трохи, незадоволено похитуючи головою; раптом у нього виник якийсь сумнів — він різко обернувся до Миколки і сказав:
— Покашить документ!..
Миколка простягнув йому перепустку і накладну, зім'яті в його пітних руках. Офіцер довго читав, насилу розбираючи російські слова. Він уважно звірив номер на пломбі, що висіла на шиї корови, з номером, зазначеним у накладній. Ні, все вірно. Підміни не було. І це ще більше розлютило офіцера.
— Шахрай!.. Йому треба вірьовка!.. — І він віддав Миколці документи.
Але Миколка повернув йому накладну.
— Пане офіцер, — сказав він, — тут треба розписатися…
— Що-о?
— Тут ось треба розписатися! Поставити ваш підпис… А то нам влетить… будуть бити!..
Офіцер кашлянув, вийняв ручку і швидко розписався, сердито затиснувши тонкі губи.
— Староста треба вірьовка!.. — повторив він і кинув накладну на землю.
Миколка підняв накладну, акуратно розгладив і сховав за пазуху.
— Ми підемо, — сказав він.
Офіцер мовчки кивнув головою. Хлопчики відійшли кілька кроків, і раптом Миколка крутнув назад.
— Пане офіцер! — жалібно почав він. — Ми цілий день нічого не їли. Дайте хоч шматочок хлібця.
Офіцер здивовано і уважно глянув на хлопчиків. Обличчя його пом'якшало. Нехай росіяни не думають, що німецькому воїнові шкода нагодувати голодну дитину. Він щось сказав солдатові, який стояв ближче до нього, і той зник за дверима. За хвилину солдат виніс окраєць хліба.
Взявши його, Миколка низько вклонився офіцерові і чомусь навіть пустив сльозу. Вітя дивився на нього і нічого не розумів. Навіщо їм хліб, і чому це Миколка принижується перед німцями?
Жадібно набиваючи рот хлібом, Миколка швидко подавсь уперед. Вітя старався від нього не відставати. Так вони дійшли до вагонів.
— Виривай у мене хліб, виривай!.. Відніми і тікай! — раптом тихо сказав Миколка. — Ну, хапай!.. І біжи…
Розмірковувати було ніколи. Вітя підскочив і видер хліб у Миколки з рук. Тут же Миколка так вдарив його під око, що той мало не впав.