Читать «Відважні» онлайн - страница 63

— Костур сказав, що з коровою нас пропустять. Та й перепустку комендант видав…

— Скільки часу вже йдете?

— Вранці вирушили.

— Коли маєте повернутися?

— Як німці відпустять.

Колесник посміхнувся.

— Мудро сказано!.. У вас є батьки?

— У мене — дідусь, — сказав Семенко, — а у Васька — мати.

— Як же вони вас відпустили?

— Спробуй не відпустити! У Костура палиця — о! — І Семенко помахав стиснутим кулачком, показуючи, яка в старости велика палиця.

— Доберемося ми до нього! — суворо примружився Колесник. — Скоро вашому старості каюк буде.

План Геннадія Андрійовича прийняли з невеликими поправками. Хлопчиків поки що затримали. Колесник написав наказ своєму заступникові і вручив Куликову, який вже прив'язав корову до дерева.

— Візьми, — сказав він, — на все тобі дається дві години. Назад скачи верхи. Пам'ятай, від тебе все залежить!..

Куликову не треба було повторювати двічі. Він засунув наказ у кишеню гімнастьорки, старанно застебнув і помчав у табір.

Розділ п'ятнадцятий

ВАЖЛИВЕ ЗАВДАННЯ

Відтоді, як Микита Кузьмич і Клавдія Федорівна вирішили переправити дітей до Геннадія Андрійовича, в долі Миколки стався різкий злам. За останні тижні він так багато пережив, так часто почував себе самотнім!

Новий товариш, Вітя Нестеренко, дратував Миколку своєю млявістю і нерішучістю. З кожного приводу Вітя бігав радитися до Клавдії Федорівни. Майя не злюбила його за те, що був дуже вухатий, і прозвала лопухом. Вітя в усьому старався наслідувати Миколку, але в нього нічого не виходило. Миколка якось заманив його на дах сарая, а потім стрибнув униз. Вітя довго набирався духу, примірювався, куди б стрибнути, щоб не налетіти на дерево, і де земля м'якша, але так і не наважився. Ці хвилини принесли Майї велике задоволення, вона стояла внизу і насміхалася з Віті.

Дізнавшись, що Клавдія Федорівна відправляє усіх трьох до Геннадія Андрійовича, Миколка дуже зрадів. Тепер він зможе передати йому те, про що говорив Степан Лукич. Та й бути разом із Геннадієм Андрійовичем — що можна бажати кращого! Він напевне допоможе втекти батькові. А як добре буде, коли вони всі разом підуть у партизани!

Миколка довго не міг звикнути до думки, що дядько Микита не зрадник, йому ввижався автомат у його руках в той самий вечір, коли гестапівці прийшли по матір… Ну, а якщо дядько Микита свій, то хто ж тоді Михайло?.. І раптом Миколка згадав, з яким презирством говорили про Михайла діди-партизани. Як же так: у нього на очах Михайло втік від поліцаїв! Значить, він свій! А виказав його дядько Микита! І він теж свій! Не вкладається все це в голові. І все-таки після того, як діди сказали своє слово про Михайла, у Миколки не було вже такого довір'я до цієї людини, як після першої зустрічі.

Всі ці думки почали непокоїти Миколку тоді, як він опинився в партизанському таборі і події недавнього минулого немовби відсунулися від нього.

Тільки два дні минуло відтоді, як на світанні дядько Микита вивів їх завулками на околицю міста, розказавши перед тим, куди треба йти. З біржі праці їм видали довідки, що вони йдуть на роботу в село Чернизівку. Насправді вони мали за п'ять кілометрів до села повернути ліворуч і простувати в ліс. Потім Миколка повинен був залишити своїх друзів на узліссі і йти розшукувати Геннадія Андрійовича.