Читать «Відважні» онлайн - страница 61

— Підпалити б це сіно, от би здорово горіло, — простодушно сказав Куликов. — Антоне Мироновичу, давайте підпалимо!..

— Ти спочатку підійди! — сердито обірвав партизана Колесник.

Справді, якби ешелон із сіном спалахнув, навряд чи можна було б врятувати сусідні ешелони, навантажені мінами і снарядами. Для цього вистачило б одного запаленого сірника! Але як його піднести?..

Всі напружено думали. Станція добре укріплена — це видно з першого погляду, її оточують щонайменше вісім поставлених у шахматному порядку дотів. Уздовж вагонів ходять вартові, і, мабуть, немало солдатів сидить у бліндажах…

До станції веде одна дорога. Вона круто огинає горб, а потім під прямим кутом повертає до залізничного переїзду. Дорогу цю можуть обстрілювати одразу чотири доти, не рахуючи вогню з замаскованих кулеметних гнізд.

Глянувши вниз, до підніжжя горба, Геннадій Андрійович раптом вражено вигукнув:

— Дивіться!..

Всі глянули в напрямку його простягнутої руки. З-за горба на дорогу вийшла худа біла корова з запалими боками. Спочатку здавалося, що вона йде сама. Але потім партизани побачили двох селянських підлітків з лозинами. Вони повільно брели за коровою, про щось між собою розмовляючи.

— Цікаво, — здивувався Геннадій Андрійович, — куди вони її женуть?

— Як видно, на станцію, — сказав Колесник.

— На станцію?.. А що їм там робити?

Стременному ніхто не відповів. Справді, навіщо цим хлоп'ятам гнати свою корову туди, де її напевно відберуть, а якщо їх самих відпустять живими, то це буде чудо?

— Вони йдуть досить упевнено, — зауважив Геннадій Андрійович, — наче нічого не бояться…

— Це вірно, — погодився Колесник. — Треба б їх затримати.

— А що це нам дасть? — запитав Куликов.

— Багато дасть! — жваво підхопив Геннадій Андрійович. У нього зародилася смілива ідея: — Адже корову можуть гнати і не вони!

— Та-ак, — мовив Колесник, роздумуючи над пропозицією, ще не зовсім йому зрозумілою. — Ну добре, — раптом вирішив він. — Товаришу Куликов, давай цих хлоп'ят сюди!.. Тільки обережно, не перелякай їх!..

Куликов і ще один партизан кинулися вниз по схилу. Між деревами замелькали їхні порвані ватники.

Ось вони вибігли на дорогу і швидко наздогнали хлопців, які від страху покидали свої лозини.

— Знову цей Куликов комедію розігрує, — сердито пробасив Колесник. — Йому кажуть — не лякати, а він як звір кидається!..

Він нагнувся над кручею, щоб краще роздивитися хлоп'ят, які швидко піднімалися вгору попереду партизанів. Було їм років по тринадцять-чотирнадцять. Одягнуті в лахміття, вони чимось були схожі між собою.

Задоволені успішним виконанням наказу, молоді партизани привели хлопчиків на галявину.

— Ось вони, орли, Антоне Мироновичу, — сказав Куликов. — А це їхні документи!..

— Документи? — підвів брови Колесник. — Давай-но їх сюди!..

— Як тебе звуть, хлопчику? — звернувся Геннадій Андрійович до того, що стояв ближче.

Це був високий худорлявий хлопчина з зосереджено-допитливими очима.

— Семенко, — відповів той і при цьому якось поблажливо глянув на другого хлопчика, трохи нижчого, чорночубого, з темними очима, на яких ще не висохли сльози.